Читати книгу - "Сонячний Птах"

неприродним світлом, виразно виокремлюючи щоки й носи, але залишаючи в темному затінку очі. Їхні обличчя були похмурими, коли вони зібралися навколо стола й слухали повідомлення посланця із півночі. Хоч він був молодий, прапорщик на першому році військової служби, проте завдяки високому походженню він зумів викласти свій рапорт дуже чітко й виразно.

Він описав ознаки тривожної ситуації, що з’явилися на північному кордоні протягом останніх тижнів, невеличкі інциденти, пересування чималих кількостей людей, побачені з відстані, дим і вогнища таборів, розбитих на великих територіях. Шпигуни повідомляли про дивні чутки, про нового бога з лапами орла й пазурами лева, який поведе племена в країну трави й води. Розвідники спостерігають появу багатьох кораблів дравів на східних околицях великої річки, їхнє незвичне пересування і повідомляють про балачки, про таємні зустрічі, які відбуваються невідомо між ким.

Наростало відчуття неспокою, якогось незвичайного збудження, люди базікають, і їх опановує тривога, вони відчувають тиск і напругу, наближення якихось невідомих подій. Над головою згущуються штормові хмари й уже спалахують перші блискавки, таємничі знаки вказують на щось невідоме.

Ланнон злегка спохмурнів, але слухав спокійно, спершись підборіддям на кулак, через що його очі перебували в тіні.

– Мій командир просив мене сказати вам, що він боїться, аби ви не подумали, що все це фантазії, на які не варто звертати увагу.

– Ні, я так не подумаю, – сказав Ланнон, відкинувши побоювання хлопця, що його рапорт не буде сприйнятий серйозно. – Я надто добре знаю старого Мармона. Він ніколи не прийме дощового черв’яка за змію.

– Це ще не все, – сказав хлопець і поклав на стіл шкіряну торбину.

Він розв’язав ремінець і витрусив на стіл кілька металевих предметів.

– Один із річкових патрулів перехопив загін поган, які намагалися переправитися через річку вночі. У кожного з них був такий предмет.

Ланнон підняв один із важких наконечників списа й став роздивлятися його з цікавістю. Форма й обробіток були дуже прикметні, й він подивився на Гая.

– Ну що ти скажеш? – запитав він, і його власна думка підтвердилася, коли Гай відповів:

– Драви. Немає жодного сумніву.

– Зброя дравів у руках поган?

– Можливо, вони взяли їх у мертвих дравів або вкрали.

– Можливо, – кивнув головою Ланнон. Він помовчав трохи довше, а тоді поглянув на молодого офіцера. – Ти добре виконав своє доручення, – сказав він, і юнак зашарівся від утіхи. Далі Ланнон обернувся до Габбакука Лала. – Ти доставиш нас до наступного вечора в Опет?

Адмірал усміхнувся й кивнув головою.

Ланнон і Гай стояли вдвох біля поручня на кормі й дивилися, як їхній острів поринає в темряву, коли галера швидко відпливла, а її кільватер мерехтів у світлі місяця.

– Я запитую себе, чи ми коли-небудь повернемося сюди, Гаю, – тихо промовив Ланнон, а Гай стривожено заворушився біля нього, але нічого не відповів. – У мене таке відчуття, ніби я щось залишаю тут, позад себе. Щось дорогоцінне, чого я вже ніколи не віднайду, – провадив Ланнон. – Чи ти відчуваєш те саме, Гаю?

– Можливо, ти спогадуєш свою юність, Ланноне. Можливо, останні кілька днів були її закінченням.

Вони замовкли, злегка похитуючись у ритмі руху весел галери. Коли острів сховався в темряві, Ланнон заговорив знову:

– Я пошлю тебе на кордон, Гаю. Будеш там моїми очима й вухами, старий друже.

– Я ненадовго, серце моє, – вибачливо промовив Гай, хоч Таніт не сказала йому нічого і приділила всю свою увагу витонченому поїданню ґрона пурпурових ягід винограду. – Я повернуся назад раніше, ніж ти встигнеш помітити, що мене нема.

Таніт скривила обличчя, так ніби одна з ягід виявилася кислою, і Гай подивився на її обличчя з певним роздратуванням. Воно було безтурботне, гарне й непоступливе, як обличчя самої богині.

Гай давно вивчив усі відтінки настрою Таніт, кожен вираз або нахил голови. Він зачаровано спостерігав, як вона змінювалася від дитини до повністю розвиненої жінки, від пуп’янка до розквітлої квітки, й досліджував її з терпінням і відданою любов’ю, але цей її настрій він не знав, як розвіяти.

Таніт облизала довгий великий і вказівний пальці кінчиком рожевого язика, потім із цікавістю оглянула свою руку, вигинаючи її з боку в бік, щоб упіймати світло.

– Нема нікого іншого, кому цар міг би доручити цю місію. Це справа надзвичайної ваги.

– Ще б пак, – промурмотіла Таніт, досі роздивляючись свою руку. – Як ото не було нікого іншого, хто міг би податися з ним рибалити.

– Ти нічого не розумієш Таніт, – спробував пояснити їй Гай. – Ланнон і я були друзями від самого дитинства. Ми часто бували на островах в ті давні дні. Це було наче паломництво в нашу юність.

– Поки я сиділа тут сама-одна з твоєю дитиною в животі.

– Це тривало лише п’ять днів, – нагадав їй Гай.

– Лише п’ять днів! – передражнила його Таніт, і її щоки спалахнули, повідомивши, що її настрій змінюється від криги до вогню. – Присягаюся своєю любов’ю до богині, я не розумію тебе! Ти запевняєш мене в тому, що кохаєш мене, проте, коли Ланнон Гіканус поманить тебе пальцем, ти біжиш до нього, засапавшись, як цуценя, й перекидаєшся на спину, щоб він міг полоскотати тобі черево!

– Таніт! – заусміхався Гай. – Присягаюся, ти ревнуєш!

– Ревную! – скрикнула Таніт і схопила таріль із фруктами. – Я тобі покажу ревнощі!

Вона пожбурила в нього таріль і, поки він ще летів, стала шукати нові снаряди.

Стара Айна, що дрімала на сонечку в кінці тераси, прокинулася в розпалі шторму й приєдналася до Гая в його втечі. Вони знайшли схованку за кутом стіни, й Гай обережно визирнув звідти й виявив, що на полі битви нікого нема, але він почув, як Таніт плаче десь у домі.

– Де вона? – запитала Айна тремтячим голосом.

– У домі, – відповів Гай, вичесуючи фрукти з бороди й витираючи плями вина з туніки.

– Що вона робить?

– Плаче, – сказав Гай.

– Іди до неї, – розпорядилася Айна.

– А якщо вона нападе на мене знову? – нервово запитав Гай.

– Відшмагай її, – порадила йому Айна. – А потім поцілуй.

І вона усміхнулася до нього беззубою, але глибоко обізнаною усмішкою.

– Прости мене, святий отче, – прошепотіла Таніт, і її теплі й мокрі сльози закапали на шию Гая. – Я поводилася по-дитячому, я знаю, але кожна хвилина без тебе для мене – шматок утраченого життя.

Гай тримав її в обіймах, гладячи їй волосся, заспокоюючи її, і його груди стискалися й роздималися силою його кохання до неї. Він сам був близький до сліз, слухаючи її голос.

– Чи не міг би ти цього разу взяти мене із собою? –