Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Безперечно, мадам. Чи можу я дізнатись, якому перевізнику ви надаєте перевагу і куди бажаєте летіти?

— Летіти я хочу в Портленд, штат Мен. А перевізник — «Рабербенд Ейрлайнз», якщо є рейси сьогодні після обіду.

Вікна лімузина були з димчастими шибками, розсіяне світло в салоні йшло від кольорових світильників, розташованих кільцем. Юк застрибнув на сидіння і зацікавлено дивився, як пропливало повз вікна місто. Роланд з легким подивом помітив з одного боку видовженого салону бар, повністю укомплектований алкогольними напоями. Він подумав було, чи не випити пива, та потім вирішив, що навіть такий легкий напій затьмарить йому світло розуму. Айрін же цим не переймалася. Вона налила собі віскі з маленької пляшечки й підняла склянку, дивлячись на Роланда.

— Нехай твоя дорога в’ється лише вгору, а вітер завжди дме тільки в спину, добрий друже, — сказала вона.

Стрілець кивнув.

— Хороший тост. Дякую-сей.

— Ці три дні були найдивовижнішими в моєму житті. Я теж хочу сказати тобі «дякую-сей». За те, що обрав мене. — «І за те, що трахнув», — подумала вона, але вголос не сказала. Вони з Дейвом досі час від часу не відмовляли собі у маленьких радощах сексу, але такого, як минулої ночі, у них не було. Ніколи. А якби Роланда ще й не відволікали різні думки? Тоді б вона, дурненька, точно вибухнула, як петарда «Чорна кішка».

Роланд кивнув і знову втупився поглядом у вікно, дивлячись, як пропливають повз нього вулиці міста — своєрідного Лада, тільки молодого й сповненого сил.

— А як же твоя машина? — раптом згадав він.

— Якщо вона знадобиться нам до того, як повернемося в Нью-Йорк, то попросимо перегнати її в Мен. Але, швидше за все, нам вистачить Девідового «бумера».

— У вас є машиномобіль, який називається «бумер»?[73]

— Це сленг, — пояснила вона. — Насправді це «БМВ», розшифровується як «Баварські моторні заводи».

— А. — Роланд намагався прибрати такого вигляду, наче йому все стало зрозуміло.

— Роланде, можна в тебе дещо спитати?

Він покрутив пальцем, щоб вона продовжувала.

— Коли ми врятували письменника, то врятували також і світ? Адже так?

— Так.

— Як таке могло бути, щоб від поганенького письменника… я знаю, бо читала чотири чи п’ять його книжок… залежала доля світу? Чи навіть цілого Всесвіту?

— Якщо він поганенький, чому тоді ти не кинула його читати на першій же книжці?

Місіс Тасенбаум усміхнулася.

— Піймав. Мушу визнати, читати його можна, оповідач він хороший, але що стосується мовного чуття — тут йому ведмідь на вухо наступив. На твоє питання я відповіла, тепер ти відповідай. Знаєш, є такі письменники, які вважають, що цілий світ висить на волосині їхнього слова. Першим на думку спадає Норман Мейлер, ще Ширлі Геззард і Джон Апдайк. Але, очевидячки, в цьому випадку світ залежить від письменника в буквальному значенні. Як таке сталося?

Роланд знизав плечима.

— Він чує слушні голоси й співає правильні пісні. Інакше кажучи — ка.

Тепер настала черга Айрін Тасенбаум робити вигляд, що вона зрозуміла.

П’ятнадцять

Лімузин зупинився перед будівлею, вздовж фасаду якої тягнувся зелений навіс. Біля дверей стояв ще один чоловік у добре пошитому костюмі. Сходи, що вели до входу, було перекрито жовтою стрічкою, і на ній були якісь слова, але Роланд не міг їх прочитати.

— Там написано «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, НЕ ЗАХОДИТИ», — пояснила місіс Тасенбаум. — Але вигляд у стрічки такий, наче її вже давно натягли. Здається, зазвичай її знімають, щойно закінчать усе фотографувати, знімати відбитки. У тебе, напевно, впливові друзі.

Роланд теж бачив, що стрічка справді пробула тут якийсь час: три тижні, плюс-мінус. Відтоді, як Джейк і панотець Каллаген зайшли у «Діксі-Піґ», впевнені, що прямуюють назустріч смерті, але рішуче налаштовані не відступати. Стрілець помітив, що у склянці Айрін ще хлюпає трохи рідини, і вихилив її одним махом. Алкоголь обпік йому горло, але Роланд відчув насолоду від того, як тепло стікало в шлунок.

— Краще? — спитала вона.

— Еге ж, дякую.

Він поправив сумку з Орізами на плечі й вийшов з машини. Юк не відставав. Айрін затрималася, щоб поговорити з водієм — він начебто владнав питання з її перельотом. Роланд пірнув під стрічку, а за нею зупинився й трохи постояв, слухаючи гамір, насолоджуючись юнацькою енергією міста, що жило цього сонячного червневого дня в своєму ритмі. Іншого мегаполіса йому вже не побачити ніколи — він був майже певен. Але то, мабуть, і на краще. Порівняно з Нью-Йорком інші міста могли його тільки розчарувати.

До нього підійшов охоронець (очевидно було, що він працював на корпорацію «Тет», а не на поліцію цього міста).

— Якщо хочете зайти всередину, сер, то маєте дещо мені показати.

І знову Роланд витяг із сумки кобуру з патронташем, знову розгорнув кобуру, знову дістав револьвер свого батька. Та тільки цього разу не запропонував його взяти, і той джентльмен не просив потримати. Він лише оглянув орнамент, особливо на кінці ствола, шанобливо кивнув і зробив крок назад.

— Я відімкну двері. Але всередині ви зможете покладатися лише на власні сили. Розумієте?

Роланд, котрий усе життя покладався лише на власні сили, кивнув.

Перш ніж він зробив крок у бік дверей, Айрін узяла його за лікоть, розвернула до себе й оповила його шию руками. Нещодавно куплені туфлі на низьких підборах майже зрівняли їхній зріст, тож тепер їй довелося лише трохи закинути назад голову, щоб зазирнути йому в очі.

— Бережи себе, ковбою. — Вона швидко поцілувала його в губи (дружній поцілунок, не більше) і присіла, щоб погладити Юка. — І цього маленького ковбоя теж бережи.

— Я старатимусь, — сказав Роланд. — Ти не забудеш своєї обіцянки щодо Джейкової могили?

— Троянда, — кивнула Айрін. — Я пам’ятаю.

— Дякую. — Він затримав на ній свій погляд — звірявся зі своєю чуйкою-інтуїцією. І нарешті прийняв рішення. Із сумки з Орізами він витяг конверта, в якому лежала груба книжка… та, якої Сюзанна так і не прочитає йому в мандрах. І передав конверта в руки Айрін.

Вона дивилась на нього, насупивши брови.

— Що там? На дотик наче книжка.

— Так. Книжка Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Читала?

Вона всміхнулась.

— Не читала. А ти?

— Ні. І не прочитаю. Вона видається мені хисткою.

— Я тебе не розумію.

— Видається… тонкою. — На згадку йому спав Каньйон Петлі в Меджисі.

Айрін зважила конверт у руці.

— Як на мене, то вона збіса товста. Точно Стівена Кінга книжка. Він продає на дюйми, Америка купує на фунти.

Роланд лише похитав головою.

— Не