Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

вона вірила, що деякі Ґерманти й надто Ґермантки — люди премудрі, і щоразу знічувалася, як дукиня з усмішечкою обзивала їх кепами) зокрема спричинялося до того незмінного здуміння, яке викликав у неї Оріанин суд про людей. Проте тут була ще одна причина, і я, знаючи тоді книжки краще, ніж людей, а письменство краще, ніж світ, тлумачив усе по-своєму. Я гадав, що Оріана, живучи світським життям, чиє порожнюван-ня і яловість є щодо справжнього життєвого чину тим, чим у мистецтві є щодо творчосте критика, приписує своєму оточенню хиткість поглядів і нездорову хіть резонера, який, аби напоїти свій висхлий розум, підхоплює парадокс, ще не дуже утертий, і який безсоромно підпрягається до свіжої для нього думки, що найкраща «Іфіґенія» це «Іфіґенія» Піччіні, а не Ґлюка, а в разі потреби, що правдива «Федра» тільки Прадонова.

Коли інтелігентна, освічена, дотепна дівчина зашлюблювала сором’язливого хамлюгу, якого мало хто бачив і про якого ніхто ніколи не заїкався, одного дня дукиня Ґермантська уряджала бенкет для свого розуму і не лише мерзила дружину, а й «відкривала» чоловіка. Якби подружжя Камбремер було в тім самім колі, дукиня Ґермантська сказала б, що маркіза де Камбремер без клепки в голові, зате маркіз — особа цікава, незнана, чарівна, якій заціпила рота базіка-жінка, хоча маркіз на сто голів вищий за неї. І після такого вироку дукиня Ґермантська відчула б, як вона освіжилася, подібно до критика, який потому як усі сімдесят років мліли від захвату перед «Ернані», признається, що він воліє «Закоханого лева». Через таку нездорову потребу в чудасії задля самої чудасії, якщо всі уболівали над взірцевою дружиною, уболівали від самого її, дукининого, молоду, уболівали над жінкою справді святою, виданою заміж за лайдака, дукиня Ґермантська одного дня твердила, що той лайдак — людина, звісно, легковажна, але щиросерда і що його знепутила дружинина черствість. Я знав, що не тільки серед витворів довгої низки сторіч, а й у тому самому витворі критика любить відсувати в тінь те, що довго променіло, і видобувати на світло те, що, здавалося, пущене вже в забуток. На моїх очах Белліні, Вінтергальтер, єзуїтські будівничі, ебеністи Реставрації захоплювали місця геніїв, про яких сказано, що вони захиріли, а все тому, бо захиріли нездари-естети, схильні — як усі неврастеніки — до хирявости й занепаду. При мені підносили до семи небес Сент-Бева або лише як критика, або лише як поета, перекреслювали поезію Мюссе, окрім кількох дрібничок, і захоплювалися його прозою. Декотрі есеїсти, які ставлять над найславетніші сцени з «Сіда» і «Поліевкта» тираду з «Брехуна» тільки тому, що вона, подібно до старезного плану, малює побут тодішнього Парижа, хиблять із художнього погляду, але їхній вибір виправдується їхньою цікавістю до документа, а отже, в такому виборі є раціональне зерно, не те що в вередливої критики. Критика ладна віддати всього Мольєра за один вірш із «Навіженого» і, доводячи, що вагнерівський «Трістан» — шалене нудярство, схвалює лише «чудову ноту рога» в епізоді полювання. Це знатурення смаку критики допомогло мені збагнути знатурен-ня смаку дукині Ґермантської, бо дукиня запевняла, що якась людина з її кола, визнана всіма за чесного дурня, навпаки, страшенний егоїст і тільки зовні начебто простак, що ще хтось, відомий своєю щедрістю, — насправді живий образ скнарости, що добра мати, виявляється, не дбає про дітей, а жінка, на думку всіх, зіпсута, є зерцалом доброчесносте. Очевидно, розбещені порожнечею світського життя, розум і серце дукині Ґермантської були підтяті, через що ентузіазм швидко вироджувався у неї в несмак (бо її знову вабило до тої дотепносте, яку вона вигострювала і до якої знеохочувалася). Симпатія, яку в неї викликав якийсь добрий чоловік, змінювалася роздратованістю, якщо цей чоловік починав до неї учащати, а надто якщо приставав до неї з ґужами, прохаючи порад, які вона не годна була дати. Насправді ж дратував її не шанувальник, як їй здавалося, а її нездатність розважатися, як це спостерігається за всіма, хто тільки шукає забави, а не забавляється. Дукиня у цих своїх вибриках не щадила нікого, окрім мужа. Він один ніколи її не кохав; вона завше відчувала в ньому залізний характер, відчувала його байдужість до її вередів, його зневагу до її вроди, знала його запальність, непохитну волю, розуміла, що лише під кормигою у таких, як він, нервові натури віднаходять спокій. З другого боку, дук Германський, який любив один-однісінький тип жіночої вроди, але досі шукав цього типу, часто міняючи коханок, мав — аби посміятися з них, коли їх покидав — постійну, незмінну спільницю, яка часто його дратувала своїм цокотінням, але яку, як йому було відомо, цілий світ мав за найгожішу, найцнотливішу, найрозумнішу і найкебетливішу з аристократок, дружно визнаючи, що дукові Ґермантському збіса пощастило на дружину, адже вона затирала всі його бешкети, вміла вітати гостей, як ніхто, і втримувала дім нарівні з першими салонами Сен-Жерменського передмістя. Цю думку поділяв і дук; він часто гнівався на дружину, але й пишався нею. Сам розкішник, а скупар, він відмовляв їй у дрібних сумах на доброчинність або на прислугу, але дбав про те, щоб дукиня мала найпишніші туалети і найбаскіші запряги. Нарешті йому лестило, що жінка в нього гоструха. А дукині Германській, коли вона вигадувала сьогодні щодо високих прикмет, а завтра, як стій, щодо хиб одного й того самого свого друга новий і смаковитий парадокс, кортіло аж-аж випробувати, чи сподобається він тим, хто зугарний його оцінити, упитися його психологічною химерністю, кортіло аж-аж уразити їх лапідарною їдцю. Звичайно, в нових її спостереженнях найчастіше крилося істини не більше, ніж у колишніх, ба навіть зазвичай ще менше; але, власне, їхня розкутість і несподіваність надавали їм якоїсь мудрости й заохочували слухащих переказувати ці парадокси іншим. Ось тільки піддослідним кроликом дукининих психологічних експериментів був зазвичай близький приятель, а ті, з ким вона прагнула поділитися своїм відкриттям, ні сном ні духом не відали, що він уже потрапив ув її неласку; тож-бо те, що дукиня Ґермантська тішилася славою незрівнянної приятельки, щирої, добросердої і вірної, утримувало її від нападу; в кращому разі дукиня могла докинути слівце пізніше, ніби приневолена, втручаючись у розмову для того, аби виглядало так, ніби вона мирить змагунів, хоч насправді вона допомагала партнерові, чиїм завданням було спровокувати ту балачку, і, власне, в такій ролі й подвизався дук Ґермантський.

Щодо світських справ, то ще одна втіха, втіха акторки-імп-ровізаторки, спонукала дукиню Ґермантську виголошувати нечу-вані судження про ці справи, і вони,