Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Не знайти полів в Україні, де б не горіли щирим золотом соняшникові гони від обрію й до обрію (в Україні його посіви, вдамося до прози з цифирією — займають 93 відсотки всієї площі, що її відводять під олійні культури!) і нема такого городу, де б не красувалося жовтоголове соняхове братство, не виглядало б з-за тинів на вулицю, не поверталося б за сонцем, як діти за батьком-матір’ю… І — диво-дивне — цей гість з Північної Америки, дарунок незнайомого — назавжди незнайомого — нам народу майя, давно в Україні став не просто своїм, ні. Поряд із барвінком, рутою-м’ятою, маком, мальвами, полином, трояндами, чебрецем, безсмертником, любистком, волошкою, деревієм, конваліями, сон-травою, соняшник теж наш національний символ, як наші калина, терен, явір, тополя, береза, дуб, верба, смерека, клен, граб — всі вони одухотворені нарадною міфологією, теж серед них сонях став золотими очима України, її національною душею і переконанням, що він наш споконвіку… І вже в нас, як підмітив поет, мов сонях, квітне літо.

Чи побуваю ще коли в далекій Мексиці, на Острові Жінок? Не знаю, мабуть, уже ні. За щоденною працею, клопотами київського життя майя почали від мене ніби віддалятися за моря й океани і хоч я згадую юного друга Альфредо Круса, але вже не так емоційно, як попервах.

Іноді мені здається, що Альфредо, хлопчик майя з далекого Ісля Мугерес, всього лише своєрідна легенда, дивний сон, що якось мені приснився-примарився в колоритній Мексиці, якесь нерозгадане диво, фантастика цього народу, тож і в пам’яті моїй він зостанеться теж ніколи не розгаданим… Хай росте щасливим на своєму Ісля Мугерес, майже райському (за мексиканськими мірками) Острові Жінок, де бідні хоч і є, але немає жебраків і голодних, бо стільки ж риби в голубому морі-океані Мексиканської затоки!

А на згадку про українське Придніпров’я, село на Нижньому Дніпрі і водночас про Мексику (хоч це поєднання, та ще на перший погляд, мовби й дивне!) над моїм столом висить паспарту з напівпожовтілою фотографією — копія з тітчиного любительського знімка. На березі синього Дніпра, на плескатому камені, що широкою спиною виступає з води, позадиравши ноги, лежать двоє веселооких хлопців. Накупавшись у рідному Дніпрі до гусячого жиру, щось безтурботно між собою теревенять, ящірками вигріваючись під благословенним літнім сонечком України.

Один з них — Петько Паляниця, український хлопчик і в той же час тепер мовби й мексиканський пахолок Альфредо Крус. А, може, так воно і є насправді?

А над ними висока безоднява блакитного неба з білими хмарками, а внизу — тихі води і такий спокій навколо, що безтурботним хлопчикам здається б жити та жити у цьому прекрасному світі! Бо що їм може загрожувати в цьому доброму світі південної України на Нижньому Дніпрі?..

А ось з Альфредо Крусом, загадковим, — ні, таки й справді фантастика! — Петьком Паляницею, я тоді так і не зустрівся і не попрощався, коли повертався на Батьківщину. Як він там живе, хлопчик Альфредо, на своєму маленькому острівці в Мексиканській затоці, що напроти Юкатанського півострова? Для мене він назавжди залишився Петьком Паляницею з українського села, що на Нижньому Дніпрі — світ тісний, хоч і великий.

Чи, як майя кажуть, круглий. Тому й кінець у них кругом щасливий! Навіть попри урагани, що ні-ні та й залітають у ті краї, ледь чи не перевертаючи білий світ, коли й Острів Жінок теж зникає на якийсь час із білого світу. Але пролетить ураган і він знову зажовтіє прибережними пісками, заблакитніє водами і небом, і життя тоді неспішно повертається у своє звичне, віками й тисячоліттями второване русло. На острові різні житла, чимало там мурованих кам’яниць, але чимало й глиняних халупок, критих очеретом. Узбережжям, де кривуляють вузькі вулички, туляться один до одного житла бідняків, схожі на патріархальні українські курені на баштанах. Але господарям тих куренів, хоч вони й благенькі-благенькі, навіть найпотужніші урагани, особливого лиха завдати не можуть. Ну, здмуть їх, занесуть бозна-куди в океан, а за пару годин, як ураган полетить собі далі, вже й новий курінь стоїть. Тож не відчаюйся, на острівці стільки того очерету (та й швидко він росте, круглий рік!), що вистачить усім на курені. Були б лише мачете і роботящі руки. Та ще трішечки терпіння. І хоч одна весела пісенька для роботи.

За годину-другу, як полетить ураганисько далі, вже й стоятиме новий курінь — скільки там тієї роботи! — і життя й далі триватиме у білому світі Ісля Мугерес, щасливого Острова Жінок. Тому майя, невиправні оптимісти, і кажуть: кінець у них кругом щасливий. Маєш курінь з очерету — живи і радуйся життю, бо той курінь для тебе більше щастя, як для інших мурований палац. А знову налетить на Острів Жінок розлючений ураган — а він таки налетить! — розкидає по очеретині твоє житло, позаносить його чи не на край світу — ну й що з того? Чи й не причина для печалі? На острові он стільки того очерету! От і виходить, що в майя на Ісля Мугерес кінець кругом щасливий! Чим бідніші островитяни, тим вони бадьоріші, прямо хвацько-голінні і нічого не бояться — навіть ураганів. Бо чого ж його боятися? Хай тремтять ті, в кого муровані кам’яниці, а не очеретяні курені. З очеретяним куренем кінець кругом щасливий!

І коли, задумавшись, гляну, бува, на фотографію Альфредо Круса, що її я привіз на згадку з Мексики, як перед моїм внутрішнім зором заблакитніє синє-синє море, з чисто-прозорою водою і претеплою течією Гольфстріма (по-тамтешньому просто Гольф) і тоді з-за сліпучо-білих і жовтих пісків Ісля Мугерес лукаво виглянуть маленькі жіночі богині майя — Іксчель, Іксчебелакс, Іксгуніє, Іксгунієта (вона, о-он, здається, крайня), зодягнена, починаючи від пояса і нижче, але неодмінно з відкритими персами і привітно помахають мені руками… І хоч богині кам’яні, як здається на перший погляд та ще непосвяченим, але ж насправді — живі.