Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Одного вечора до Ніцци приїхав славетний клоун Локк. Він навідався до кав’ярні саме тоді, коли Арнольд виконував соло. Під час перерви він підійшов до Арнольда й запросив його виступати разом з ним. Тепер Арнольд справжній музикант. Я ніколи не знав, куди приткнути його обличчя, а тепер знаю: безумовно місце йому у вар’єте.

Едуард П. дістав гаманець і вийняв з нього фотографію. То був Арнольд — у панталонах, вузенькому піджаку й світлому цупкому капелюсі з широкою стрічкою.

— Справжній Габіг! — несамохіть вигукнув я.

— О, ви тільки гляньте! — мовив П. — Гляньте на це обличчя! Воно дістало двадцять тисяч ляпасів. На ньому видно якийсь собачий смуток. Воно таке сумне тому, що не може розповісти, як йому сумно. Уявіть собі Арнольдів виступ. Він виходить на сцену, ні про що не здогадуючись, не знаючи, що в партері сидить публіка. На вигляд він дурень дурнем, із тих, що їм аби тільки було попоїсти й випити, і вони вже щасливі. Він хоче щось заграти на скрипці. Та коли починає грати, виходить другий клоун, упевнений, теж дурень, але шанолюбний, йолоп, який уже знає, що є публіка, директор, платня. Цей розумний дурень дає Арнольдові ляпаса. Арнольд на цей час устигає двічі потягти смичком. Але ті два звуки, які він видобуває зі скрипки, поки другий клоун його помітить, такі чисті, такі прекрасні, що кожному слухачеві стає шкода: нащо йому перебили? Вам знайома така сценка? Авжеж. Ви напевне вже бачили її. А ви знаєте, що Арнольдові якраз вистачає музичного хисту, щоб заграти ті два звуки справді прекрасно. Ось вам і роман.

— Я не бачу в цьому нічого, що годилося б для роману, — сказав я. — Навіть якби я змалював Арнольдове життя, то це був би не такий роман, як ви гадаєте. Крім того, мушу вам закинути, що такий кінець здається мені трохи штучним. Я б залишив Арнольда солістом у кав’ярні. І не міг би відділити його від батька.

— Правду кажете! — вигукнув П. — Ціппери нерозлучні. Пригляньмося тепер до батька. Це через нього Арнольд нещасний, якщо він і досі нещасний. (Але це вже другорядне питання.) Всі ми нещасні через своїх батьків. Це батьки покоління, яке воювало. Ох, якими ж вони були патріотами! Віддавали свої годинникові ланцюжки і обручки за залізо. Мого батька ніщо так не журило, як моя хвороба, бо через неї я не міг піти на війну. Згадайте лишень, хто влітку тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року протестував перед сербським посольством — ми чи наші батьки? А хто «оточував» ворога — щоправда, в казино? Після обіду, граючи в «шістдесят шість». Вас повантажили у вагон, мов вола, а ваш батько сказав матері: «Адже не кожна куля трапляє в ціль». Якщо вашого батька також забрали до війська, то він щонайбільше охороняв міст біля Флоридсдорфа.

Пригадайте лишень: ви повернулись додому, найнещасніше покоління нової доби. І що вийшло? Ваш батько встиг наплодити нових дітей із дівчиною, яка, власне, була призначена вам. Тільки-но ви опинилися вдома, як батьки знов посіли ті місця, з яких вони почали війну. Видавали газети, створювали громадську думку, вкладали мирні угоди, робили політику. Ви, молоді, були в тисячу разів мудріші, але втомлені, напівживі, вам треба було відпочити. Вам ні на що було жити. Однаково було, чи ви погинули, чи повернулися додому. І куди ж ви повернулися? До батьківської домівки!

Пригадайте ті жахливі батьківські домівки! Ви колись бачили бібліотеку Ціпперів? Я часто грався тими томами. Там були три чудово оправлені річники «Новітніх часів», «Німецька книжка для хлопців», «Сурмач із Зекінгена» — що за література! Пригадуєте їхній комод? У нас удома є такий самий. Навіть стоячи за метр від нього, я боюся його гострих країв. Смертельно небезпечні меблі! А та деренчлива люстра з електричними свічками, зробленими з порцеляни, але так, ніби вони з воску! А календарі, повішені над письмовим столом, щороку нові! А газети з передовими статтями! Мій батько ще й нині не засне, коли не дізнається, що «він» сказав. «Він» — це абсолютний він, схований за передовою статтею. «Він» перебуває там, де все знають, «він», власне, такий самий дурний дрібний міщанин, як і його читач.

Арнольд — хлопець з воєнного покоління… Ходімо, трохи погуляємо.

Ми знов пішли до парку, і П. довго ще говорив. Арнольдову байдужість, його смуток, нерішучість, непрактичність — усе це він скидав на виховання і на війну.

Сонце стояло вже високо, няньки збиралися йти додому, наближалась обідня пора. Я слухав, як невблаганно П. виводив коріння людини з її доби. На таку непохитність він, певне, мав більше права, ніж я чи будь-хто інший, тому що був смертником. Він повинен був кожної миті мати готову думку про всі явища, бо ще сьогодні, ще цієї години чекав смерті.

Я не заперечував і не погоджувався. Я тільки сказав:

— Якби я мав батька, то не дорікав би йому. (Зрештою, старий Ціппер був трішечки і моїм батьком.) Ви так високо ставите себе над людьми, що бачите їх тільки чорними й білими, їхню вину чи невинність. І судите, як Бог і як суддя: за намірами і за вчинками. Але ми, ті, що були на війні, враховуємо й той матеріал, з якого вони зроблені.

Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на