Читати книгу - "Відірвана від коренів"

кого я знайшла, були втрачені, вони забули навіть свої імена. Вони лежали в затінених місцях з тьмяними, порожніми очима і виснажені. Їхні обличчя наполовину втратили свою форму. Я повинна була опустити, нарешті, руки і відійти геть, тремтяча і змерзла, хоча через листя пробивалося спекотне сонце. Страждання притислися до моєї шкіри, бажаючи забратися всередину. Я випірнула з-під важких гілок дерева і сіла на камінь, відкритий сонячному світлу на іншому кінці площі. Зробила ковток води з мого глека, і вперлась лобом до бісеру його мокрого боку.

Ще два ходуни прийшли через прохід, щоб приєднатися до першого: вони сиділи в ряд, їх довгі голови були зігнуті і зосереджені на моєму кошику. Я згодувала кожному з них чистий плід, і коли почала працювати, вони допомогли мені. Разом ми наносили гірку сухого гілля до стовбура, і вирили широкий круг землі навколо, сягнувши коренів серце-дерева.

Я встала і розігнула втомлену спину, коли ми закінчили. Потім витерла брудні руки, повернулася до дерева і поклала руки по його боках, але на цей раз я не намагалася говорити з захопленими душами.

— Kisara, — сказала я, і повернула воду. Я працювала м'яко, повільно. Вода виступала бісером жирових крапель на корі і повільно стікала вниз тонкими вологими струмками, зникаючи в землі. Сонце перемістилося вперед, і тепер стояло над головою, проходячи все сильніше через листя, яке згортался і пересихало. Сонце зникло з поля зору, і коли я закінчила, мій лоб був липким від поту, а мої руки були покриті соком. Земля під ногами була м'якою і вологою, а дерево зблідло, як кістка, його гілки гуділи, як сухі палиці на вітрі. Усі плоди на гілках засохли.

Я відійшла і запалила його кількома словами. А потім важко сіла і витерла руки до трави, наскільки могла, і підтягла коліна до грудей. Ходуни склали ноги і акуратно посідали поруч зі мною. Дерево не тремтіло і не шуміло, вже більше половини його згоріла; воно вмирало швидко і згорало без особливого диму. Пластівці попелу впали на сиру землю і розчинилися в ній, як перші сніжинки. Іноді вони приземлялися на мої голі руки, не настільки великі, щоб опекти, тільки крихітні іскри. Я не задкувала. Ми були єдиними скорботними глядачами і свідками його смерті.

У якийсь момент, втомлена від роботи, я заснула, а вогнище продовжувало горіти. Коли я прокинулася вранці, дерево згоріло, а чорний пеньок легко розсипався від доторку. Ходуни рівномірно розсипали золу по галявині своїми довгими пальцями, залишивши невеликий горбок в центрі, де стояло старе дерево. Я посадила фрукт з мого кошика у землю під ним. У мене був флакон зростаючого зілля, яке я варила з річкової води і насіння серце-дерев. Я окропила насип і заспівала підбадьорення до нього, поки срібний саджанець не виткнув свій росток і не піднявся на висоту трирічного. Нове деревце не мало багато думок про себе, але мало тиху мрію про гай, звідки плід був родом, і його не мучили кошмари. Ходуни зможуть їсти його плоди, коли вони дозріють.

Я залишила їх діловито затінювати саджанець високими гілками, щоб зберегти його свіже листя від швидкого висихання на спекотному сонці, і пішла геть через прохід у камені, назад у ліс. Земля була повна дозрілих горіхів і заростей ожини з ягодами, але я не збирала їх, поки що. Промине ще багато часу, перш ніж буде безпечно з'їсти будь-який фрукт за межами гаю. Було надто багато горя під коронами, надто багато заражених серце-дерев, які пустили глибоке коріння.

Я витягла жменю людей з серце-дерева біля Заточека, і ще купку з боку Росі. Це були люди, яких схопили зовсім недавно. Серце-дерева брали все: плоть і кістки також, а не лише мрії. Я виявила, що надія Марека була помилковою у зародку. Тижня або двох було достатньо, щоби стати частиною дерева, без можливості бути виведеним з нього.

Я була в змозі полегшити страждання деяких з них, і допомогти їм ковзнути в довгий глибокий сон. Деякі з них навіть знайшли шлях назовні самі після того, як Вуд-королева з її безкінечною люттю зникла. Але ще сотні серце-дерев стояли у лісі, і багато з них знаходилися у темних і таємних місцях Вуду. Забирати воду з них і піддавати вогню було найбільш безболісним способом, який я практикувала, щоб звільнити їх. І хоча кожного разу я відчувала що це було як вбити живе створіння, я знала, що це було краще, ніж залишати їх в пастці зараження і страждань. Сіра печаль довго залишалася зі мною опісля.

Вранці мене здивував брязкаючий дзвін, який вирвав мене з мого втомленого туману, і я відсунула убік кущ, щоб побачити жовту корову, яка дивилася на мене, методично жуючи траву. Я була поруч з кордоном Росі.

— Ти б краще повернулася додому, — сказала я корові. — Я знаю, що жарко, але ти занадто далеко зайшла, і тут є неправильні речі. — Голос дівчинки позвав корову з деякої відстані, і через деякий час вона прийшла через кущі і зупинилася, побачивши мене; дев'ять років або близько того.

— Вона втекла у ліс? — запитала я її, спотикаючись трохи на вимовлянні слів роською мовою.

— Наш луг занадто малий, — сказала дівчина, дивлячись на мене ясними блакитними очима. — Але я завжди знаходжу її.

Я подивилася на неї і зрозуміла, що вона говорить правду; була пасмо срібної яскравості всередині неї, і магія лежала близько до поверхні.

— Не дозволяй їй заходити занадто глибоко, — сказала я. — А коли станеш старшою, приходь і знайди мене. Я живу на іншій стороні Вуду.

— Ти Баба Яга? — запитала вона, зацікавлена.

— Ні, — сказала я. — Але ти могла би назвати мене її родичкою.

Тепер, коли я прокинулася, мені було досить кількох поглядів, щоб зрозуміти, де я була, і я відразу