Читати книгу - "Вибрані твори"

Та я минала всі вогні,

Мов світло не своєї брами,

Бо чула: ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами.

Серед нечисленних літературно-критичних творів Олени Теліги особливу увагу привертають дві невеликі статті — «До проблеми стилю» і «Прапори духа» (1941 р.), скеровані проти фальшивої бутафорії та імітації стилю в мистецтві й житті, проти профанації мистецтва з агітаційно-пропагандивною метою:

Українське мистецтво мусить завжди пам’ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінності, як літературний твір, що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом.

«Прапори духа»

З цього чіткого розмежування політично-громадської доцільності (ба навіть «блискучості») і справжньої естетичної цінності природньо випливає незрозуміла для тоталітаристів, примітивів та фанатиків якої завгодно фарби й догми вимога не зловживати мистецтва для цілей та засобів немистецьких, хоча б і практично доконечних:

Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво... Бо завданням нашого мистецтва є віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовності і створення для них стрункої й незнищимої форми, яка б не нагадувала будинок, що може кожної хвилини завалитися» (там само).

Правдиві глибини й висоти української духовності в створеній для них стрункій і незнищимій формі — це і є тим, що Олена Теліга прагнула створити в своїй поезії, і тим, що вона великою мірою створити спромоглась. І коли вічні нарікання на те, що надто багато українців складають надто просторі вірші, почасти виправдуються вельми низьким мистецьким рівнем тієї віршо-робні (в далеко переважній більшості випадків), то до творчості геніального поета, до творення великої літератури це не має ніякого стосунку; а генієм людина — не кожна, зрозуміла річ — може стати так само, як може стати героєм.

Олена Теліга стала і тим, і тим. Але глибокий і щирий пієтет цілого нашого національного суспільства до політичної діяльності Олени Теліги і до її героїчного скону не повинен заступати в літературній свідомості наглій тієї святої істини, що найголовніше й найвище в постаті великого мистця — це завжди та за всіх обставин його мистецтво — не те пересічне мистецтво, яке відтворює чи зображує, чи відбиває національну свідомість, а те, яке її веде вперед, цебто творить і перетворює.

Це стосується О. Теліги так само, як і О. Ольжича. В обох цих випадках, очевидна річ, маємо справу з величезними перспективами артистичного піднесення, нагло й непоправно обірваними смертю. Проте, щодо О. Ольжича, ми в самій вже друкованій частині його творчої спадщини безпосередньо добачаємо, як класична майстерність книги «Рінь» (1935) та численних опублікованих по різних часописах поезій, через монументальний пафос книги «Вежі» (1940), призводить до рафінованого вивершення та філософічної глибини посмертної книги «Підзамча» (1946) і складає мистецьки виразну постать великого поета сучасності (див. В. Державин: Ліричне мистецтво О. Ольжича // Альманах «Світання», ч. 4-5, Ауґсбурґ, 1946). Тим часом творча спадщина О. Теліги, далеко менш багата на друковані твори і зовсім проблематична щодо евентуальної наявності творів недрукованих, надто легко може спокусити до однобічного висування окремих віршів громадсько-світоглядового змісту і до неслушного трактування решти (а зокрема— інтимної лірики), як «дамської» чи то «альбомної» поезії— мовляв, висококультурної формально, проте принципово другорядної ваги.

Таке трактування поезії О. Теліги (на превеликий жаль і сором, поширюване в нашому емігрантському суспільстві з певними демагогічними цілями) є тенденційним перекрученням літературних фактів. Зокрема, щодо так званої альбомної поезії, з якої начебто виростали ліричні вірші О. Теліги, то вона має за основну емоційну ознаку саме оту «солодку розчуленість над самим собою» («Прапори духа»), до якої поетка ставилася з крайнім презирством. І справді, ні літературна творчість, ні особиста психологія О. Теліги не мали з «альбомною» сентиментальністю нічого спільного. В основі чи не кожного її вірша лежить прагнення екстази, як того душевного стану, коли людина переживає себе такою, якою вона хоче бути — і якою повинна бути, бо призначена — коли людина переживає реальність і чинність свого «кращого я». Оце, кажучи словами поетки, «неповторне свято», коли

оцей «єдиний день — мого життя корона» становить, з погляду раціональної психології та емпіричного життя, немовби душевне чудо, оскільки