Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

Найтон увічливо вислухав цей невимушений, іронічний монолог, але на його безпристрасному обличчі не відбилося жодних емоцій. Дочекавшись, доки Дерек закінчить, він тихо промовив:

– Я викладу її якомога коротше.

– Слухаю вас.

Секретар не дивився на свого візаві. А його голос звучав грубувато й по-діловому.

– Суть справи така: як вам відомо, місіс Кеттерінґ збирається подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаєте сто тисяч у день набуття постановою чинності.

Дерек, який саме запалював цигарку, так і застиг із сірником у руці.

– Сто тисяч! – різко кинув він. – Доларів?

– Фунтів.

Щонайменше хвилини зо дві панувала мертва тиша. Кеттерінґ, насупивши чоло, мізкував. Сто тисяч фунтів. Це означало, що він зможе й далі утримувати Мірей і вести своє приємне, безтурботне життя. А ще виходило – ван Олдін щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек підвівся і став біля каміна.

– А в разі моєї відмови від його щедрої пропозиції? – з холодною, іронічною ввічливістю поцікавився він.

Найтон зробив вибачливий жест.

– Запевняю вас, містере Кеттерінґу, – щирим тоном видобув він, – що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням.

– Усе гаразд, – кинув той. – Не гнітіть себе: це не ваша провина. А все ж… я поставив вам запитання – тож звольте дати на нього відповідь.

Співрозмовник також підвівся. І проказав навіть більш неохоче, ніж щойно:

– У разі вашої відмови від цієї пропозиції, містер ван Олдін доручив мені без недомовок пояснити, що він збирається довести вас до зубожіння. От і все.

Кеттерінґ підняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону.

– Отакої! – озвався він. – Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнівом, навряд чи зможу довго опиратися мільйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираєшся когось підкупити – украй важливо підійти до цього ґрунтовно. А якби я сказав, що за двісті вчиню, як він хоче – і що б ви тоді робили?

– Передав би ваші слова містеру ван Олдіну, – холодно відрізав Найтон. – Це і є ваша відповідь?

– Ні, хоч як це кумедно, – мовив Дерек. – Повертайтеся до мого тестя і скажіть, щоб він ішов до біса зі своїми хабарями. Я ясно висловився?

– Куди вже ясніше, – запевнив його Найтон. А відтак, повагавшись, зашарівся й додав: – І… якщо дозволите зауважити, містере Кеттерінґу, я радий чути, що ви відповіли саме так.

Дерек промовчав. А коли гість вийшов із кімнати, він іще хвилинку-другу щось обдумував. Врешті його вуста скривила дивна посмішка:

– Значить, так тому й бути, – прошепотів він.

Розділ десятий

У «Блакитному потягу»

– Тату!

Місіс Кеттерінґ налякано здригнулася. Цього ранку її нерви були дещо на зводі. Бездоганно вбрана в довге норкове манто й червоний капелюшок відтінку китайського лаку, вона в глибокій задумі йшла по заюрбленому перону вокзалу Вікторія, аж раптом батькова поява й енергійне привітання справили на неї несподіваний ефект.

– Рут, що з тобою? Ти аж підскочила!

– Я не сподівалася тебе зустріти, тату, от і все. Ти попрощався зі мною вчора ввечері, сказавши, що вранці в тебе нарада.

– Так, – відповів ван Олдін, – але ж ти для мене дорожча, ніж усі ті кляті наради разом узяті. От я й прийшов востаннє глянути на тебе, оскільки певний час ми не побачимось.

– Це дуже мило з твого боку, тату. Шкода, що ти також не їдеш.

– А що б ти сказала, якби поїхав?

Він запитав суто жартома, але з подивом помітив, як щоки Рут спалахнули різким рум’янцем. На якусь мить йому навіть здалося, що в її очах промайнув переляк. Вона нервово, силувано засміялася.

– На хвильку я і справді подумала, наче ти це серйозно, – пояснила вона.

– А тебе це потішило б?

– Звісно, – із перебільшеним запалом запевнила та.

– Що ж, – сказав ван Олдін. – От і добре.

– Насправді це не так і надовго, тату, – повела далі Рут. – Адже наступного місяця ти приєднаєшся до мене.

– Ех-хе-хех! – нещиро протягнув ван Олдін, – інколи я подумую, чи не зайти мені до одного з тих хвалених ескулапів на Гарлі-стріт і не домогтися від нього термінового рецепта на сонце й морське повітря.

– Не будь таким ледарем! – гукнула дочка. – Наступного місяця там буде ще краще, ніж цього. А в тебе стільки справ, які ніяк не можна просто взяти й покинути!

– Що ж, тут ти, доню, певно, маєш рацію, – сказав батько, зітхнувши. – Але тобі варто підніматися у вагон. Яке в тебе місце?

Рут розгублено поглянула на потяг. Біля дверей одного з пульманівських вагонів стояла висока, худорлява жінка в чорному – служниця місіс Кеттерінґ. Коли господарка підійшла, та дала їй дорогу.

– Ваш несесер, мем, я поклала під сидіння – якщо раптом знадобиться. Принести вам плед чи попросите в провідника?

– Ні-ні, він мені ні до чого. Тепер краще пройди на своє місце, Мейсон.

– Так, мем.

І служниця пішла.

Ван Олдін піднявся в пульманівський вагон разом із Рут. Та розшукала своє місце, і мільйонер вивалив на столик перед нею численні газети й журнали. Полиця навпроти була вже зайнята, й американець, сковзнувши поглядом по доньчиній попутниці, побіжно зауважив гарні сірі очі та чепурний дорожній костюмчик. Він сказав Рут іще кілька порожніх фраз – більш-менш типових для кожного із проводжальників.

За мить зачулися гудки, і мільйонер поглянув на годинник.

– Краще мені вимітатися звідси. До зустрічі, люба. І не хвилюйся: я за всім нагляну.

– Ох, тату!

Той різко озирнувся. Було в голосі дочки щось таке – настільки невластиве її звичному тону, – що батько злякався. Це пролунало ледь не як крик відчаю. Рут імпульсивно смикнулась у його бік, але за мить опанувала себе.

– Побачимося наступного місяця, – із силуваним спокоєм промовила вона.

А ще за дві хвилини потяг рушив.

Рут завмерла, кусаючи спідню губу і щосили намагаючись прогнати з очей незвичні для неї сльози, бо раптом відчула страхітливу самотність. Її пройняло дике бажання вистрибнути з вагона й повернутися, доки не пізно. Вона, така спокійна, така впевнена в собі, уперше в житті почувалася наче гнаний вітром листок. Якби лишень батько це знав – що він сказав би?

Божевілля! Так, божевілля та й годі! Вона вперше в житті піддалася пориву емоцій – і то настільки, що утнула річ, яку й сама вважає невимовною дурістю і верхом безглуздя. Рут була істинною дочкою ван Олдіна: вона усвідомлювала власне безумство і мала досить розважливості, щоб засудити його. Проте була справжньою дочкою свого батька і в іншому сенсі: відзначалася тією-таки