Читати книгу - "Гніздо Кажана"

— Назад, Караю!

Чоловічий низький голос, що пролунав несподівано, примусив собаку стишити те його погрозливе гарчання, завиляти хвостом і відступитися назад. А Ліза, зачувши той голос, раптом уся напружилася й закам’яніла під гарячою рукою Кажановського, широко розплющеними очима вдивляючись, як напівтемрява, що панувала довкола, породжує нову постать, що наближалася з ледь чутним за ревінням негоди цокотінням кінських копит. Спочатку Лізі видалося, що то мчить до них лютий та страшний дух невпокоєний того згорілого чаклуна Данила Кажана, котрий колись був тут господарем. Він видався їй таким жахливим, що ледь стрималася вона, аби не закричати страшно чи не на весь цей дивний маєток, на всі Лубни — й незнайомі та вже наче ворожі, й усе єство охопило крижаними тенетами страху, й ледь не знепритомніла вона… Ось постать та зупинилася за декілька кроків, і вона змогла роздивитися на великому чорному коні вершника, широкоплечу статуру котрого приховувала широка накидка, ховала голову його під великим темним каптуром.

Він почав повільно наближатися.

— Що тут, у дідька, коїться? — запитався він погрозливим голосом, зупинившись на відстані трьох чи чотирьох кроків від застиглої нерухомо Лізи та досить спокійного Кажановського. Чергова блискавка — широка та яскрава — освітила небо, й у її рожевім світлі Ліза побачила, як вітер зносить каптура з голови незнайомця, відкриваючи чорне волосся, з двома стрічками сивини, що тягнулися від його скронь і зникали в густій гриві за спиною… й очі — вогняні, пронизливі чорні очі на вродливому чоловічому лиці, котрі дивилися на Лізу зараз із холодною байдужістю й роздратуванням. А їй, настрашеній цим жахливим місцем, над котрим гримають громи й блискають осліпливі блискавки, де стоїть похмурий, наповнений таємницями будинок із сірого каменю, чомусь раптом здалося, що то всі сили пекла, які, певне, володарювали у цьому муторному місці, над котрим вирувалася страшна негода, — то вони дивляться зараз на неї цими чорними, пронизливими очима, у темних глибинах котрих горів пекельним вогнем рожевий відлиск блискавки. Наступної миті величезний кінь повів головою, страшний пес знову застережливо загарчав, і світ довкола Лізи загойдався.

Слабко застогнавши, вона похитнулася на вмить заслаблих ногах, тихо зітхнула й важко впала в руки збентеженому Кажановському.

2.

— Елізо, Елізо, доню, ти мене чуєш?

Чиясь напахчена рука заляпотіла по її обличчю, й Ліза повільно розплющила очі й відразу ж їх закрила, поморщившись, бо в них ударило різко яскраве світло. Та пахуча рука не відступалася, й вона, навіть напівпритомна, впізнала ті пахощі. Вони належали маман.

— Елізо!

— Маман, — слабким голосом простогнала вона, знову розплющуючи очі.

Світло лампи вже не так боляче билося по очах, а над головою виднілася висока та з незнайомою ліпниною стеля. Ліза нерозуміюче нахмурилася, не відразу дотямивши, де саме знаходиться, а потім усе ж пригадала — приїзд до Лубен, страшну негоду й того дивного вершника, що наче з самого пекла виїхав до них із завіси дощу зі своїм страшним собакою. Здригнувшись усім тілом, вона вхопила маман за руку.

— Собака… вершник з пекла, — прошепотіла тихо, уп’явшись перестрашеним та наполегливим поглядом в світлі очі маман, у котрих, на великий свій подив, помітила відлиск власного страху. Схоже, що це дивакувате місце дещо й маман її безстрашливу збентежило.

Маман погладила її руку.

— Заспокойся, люба, собаки немає — Роман Якович прогнав його, а тебе приніс до цієї чудової вітальні, — швидко пригасивши страх в очах, промовила маман, а біля Лізи відразу ж опинилася висока постать Кажановського. Його тепла, сильна рука ухопила її мляву, холодну долоню, а в очі наполегливо зазирнулися стурбовані сірі очі.

Він обережно поцілував її пальці.

— Елізо…

— Зі мною все гаразд, — можливо, занадто й різко відгукнулася Ліза й, висмикнувши у нього руку, повільно сіла на м’якому, обшитому темно-синім шовком диванчику, тільки зараз помітивши присутніх у вітальні двох незнайомок, котрі були, певне, сестрою та матір’ю Кажановського.

Старша за віком дама, одягнена в муарову, блідо-рожеву сукню сиділа на такому ж диванчику, й одного тільки погляду на її лице було достатньо, аби зрозуміти, що вона є матір’ю Романа Яковича. Усе в ній: від кольору русявого волосся до обрисів обличчя — було таким схожим із ним. Молодша, котра нерухомо застигла в неї за спиною, навпаки, ніякої схожості з панею не мала, хоча певне що була рідною дочкою. Трішки смагляве, вродливе лице її увінчувало важке, чорне та густе волосся, що сяялося у світлі лампи, а очі були такими чорними, вогняними та пронизливими, що Лізі мимовіль пригадався чорноокий вершник, що виїхався до них із напівтемряви у дворі, так перестрашивши її одним лиш поглядом своїх пронизливих чорних очисьок. Сором-то для неї який — знепритомніла, налякалася якогось вершника, наче Мері. То їй, певне, була відплата за гріх, бо вже ж полюбляла кепкувати з лякливої сестри, котра страшилася до неможливого усього: від гучних ударів грому до чорних котів.

Кажановський прокашлявся.

— Елізо, дозвольте мені познайомити вас із моєю шанованою матір’ю — пані Софією Григорівною Кажановською, та молодшою сестрою Таїсою. — Він допоміг геть зніяковілій Лізі звестилася на ноги, провів її вітальнею до диванчика, на якому, велично випрямивши спину, сиділа його мати, й посміхнувся. — Мамо, Таю, дозвольте познайомити вас із панною Елизаветою Павлівною Венгель-Розумовською, моєю нареченою.

На якусь мить Лізі здалося, що в сірих, уважних очах пані Кажановської промайнув швидкий, не зовсім зрозумілий вираз, у котрому зацікавлення було густо намішаним із відвертою зневагою та неприязню, але воно швидко зниклося, й Ліза не могла дотямити, чи примарилося воно їй просто, а чи було й насправді. У погляді темних очей панни Таїси взагалі неможливо було до пуття щось зрозуміти, але було гарно видко, що привітності її вродливе лице все ж не мало. Ліза поклонилася пані Кажановській, сірі очі котрої зараз випромінювали лиш зацікавленість, і досить зніяковіло пробурмотіла:

— Прошу вибачити мене за цю непритомність…

Софія Григорівна майнула рукою.

— Не треба вибачатися. Наш Ярослав останнім часом не лише вас лякав, я мовчу вже про його вовчисько… Це тільки диво, що він нікого ще не загриз своїми іклами, але скільки я не казала небожу, що вовкодава не можна так вільно пускати між люди, та хіба ж він мене слухається?

У голосі пані Кажановської