Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ото ще тюхтій! — лайнувся він сам на себе. — Цілими днями за тим дурним комп’ютером сиджу… Дожився! Навіть на дерево залізти не можу!

Тепер йому залишалося тільки прислухатися до того, що відбувалося за парканом.

— От, зараза мала!.. Ох, і дам же я їй по одному місцю! Якщо воно в неї ще залишиться… Ох, і дам… — сердито бубонів Льоха, намагаючись знайти в паркані хоч якусь щілинку.

За парканом загавкав собака. Хлопець завмер. Гавкіт спочатку був злим. Настя щось бурмотіла, але що саме, Льоха розібрати не міг,

проте зрадів, що вона не кричить. Це означало тільки одне — собака на неї не напав. Настя ще щось пробурмотіла, і собака ледь чутно щось проскімлив їй у відповідь.

— Точно кажу, отримає вона від мене на горіхи! — занепокоєно сказав Льоха.

Тим часом, сольний сестриччин виступ тривав. Льоха почув, як Настя голосно постукала в двері, як вони відчинилися і миттєво пролунав здивований дівочий голос:

— Ви хто? Як ви сюди…

— Пробачте. Мене звати Настя. Мені потрібен Володя Градніченко. Мені сказали, що він живе тут.

— Який Градніченко?! Як ви?.. Барсе, до мене! Ти як пропустив?..

— Даруйте, — перебила Настя незнайомку, — ви ж теж дівчина, і повинні мене зрозуміти.

— Я?! Вас?! Ви вдираєтесь до мого додому, і я ще повинна вас розуміти? Та я зараз в мліцію…

— Вас хлопці коли-небудь обманювали?

— Ого! — подумав Льоха. — А сестричка грає но дорослому!

— Що?! — здивувалася незнайомка. — Які ще хлопці?

Тон її трохи змінився, і це Льоха почув зразу.

— А ось такі! Погані! — вела далі Настя. — Цей Володя, у всякому разі він назвався як Володя Градніченко, наобіцяв мені цілу купу всякої всячини, а потім де й дівся! Може, він ваш чоловік?

Льоха на це тільки похитав головою. Він оцінив Настин хід: та вирішила зіграти на жіночих ревнощах. Якщо в домі є хоч якийсь чоловік, незнайомка обов’язково його покличе, щоб з’ясувати, чи її не обманюють?

Тон розмови тут-таки змінився, і це Льоха відзначив як поворот на краще. Він уже зацікавлено чекав, як далі діятиме сестричка?

— Може, зайдете в будинок? — несподівано запросила дівчина.

— Дякую, не можу. Мене на вулиці брат чекає. Він чує нашу розмову.

Тут Льоха завмер. Цей хід для нього був цілковитою несподіванкою.

— Брат? — здивувалася дівчина. — А він тут навіщо? Хоча… Що, хоче вашому залицяльникові морду набити? Молодець! Ну, що ж… Ходімо, запросимо і його. Судячи з усього, він справжній мужчина!

— І, не слухаючи Настиних заперечень, дівчина підійшла до хвіртки й визирнула на вулицю.

— Але ж тут нікого немає, — розчаровано сказала вона.

— Він, напевно, в провулку. Біля дерева. Льохо, підійди до хвіртки! — голосно крикнула Настя.

За півхвилини Льоха зайшов у невеличкий акуратний дворик.

— Олексій, — представився він і повернувся до сестри, — а це опудало звуть Настею. Отримаєш ти в мене, сестричко!

— Я Алла. Ну, що ж, ходімо в будинок? Треба ж розібратися…

— Що там таке? — пролунав невдоволений чоловічий голос. — Аллочко, з ким ти там теревениш?

І до трійці, яка стояла на порозі, підійшов чоловік років тридцяти, високий, широкоплечий. Льохові одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — не він! Надто вже сильно цей хлопець відрізнявся від Шульги розмірами, і коли Настя подивилася на Льоху, той ледь помітно захитав головою. У відповідь Настя прикрила очі, мовляв, зрозуміла.

— Ой, вибачте… Але це не Володя… Боже, як незручно… Ще раз вибачте… — І, продовжуючи й далі вдавати із себе обдурену жінку, запитала: — А інших чоловіків у домі немає?

Як, дістаючи руку з кишені, Насті вдалося зронити п’ять гривень просто чоловікові до ніг, Льоха так і не зрозумів, але точно помітив, що гроші той підняв правою рукою.

«Ага! Не шульга. Молодець, Настю!»

— Ні, — усміхнулася у відповідь Алла, — мені достатньо одного.

— Ви вже вибачте, заради Бога! Самі ж розумієте… Льохо, ходімо! Ще раз… будь ласка… — почала вибачатися Настя, взявши підняту чоловіком п’ятірку.

— Та годі вже вам! — усміхнулася Алла. — Олексію, а ваше обличчя мені знайоме! Де я вас могла бачити?

— Ви ж у «Продтоварах» працюєте, хіба ні? — запитав Льоха.

— А-а… Авжеж! Саме так! Це ви що, за мною стежите?

— Я? Нема чого мені робити! — У Льохи всередині все похололо. — Я прийшов із сестрою.

«Ще не вистачало, — подумав він, — щоб вона нас розколола!»

Ситуацію врятувала Настя, рішуче взявши брата за руку:

— Все, Льохо, час додому! Пізно вже! — І впевнено покрокувала до хвіртки, тягнучи брата за за руку. — Ще раз вибачте мені!

Я к би там не було, а чоловік — чи хлопець, байдуже, — крамарки з магазину продтоварів не розшукуваний Шульга.

***

Михове і Янине стеження за іншою працівницею «Продтоварів» закінчилося нічим. Панянка жила недалеко, через один будинок від магазину. Коли вона зайшла в під’їзд, двері за нею зачинились на замок, і на цьому слідство скінчилося. Почекавши з півгодини, детективи змушені були піти, так нічого й не довідавшись. Подзвонили Льохові, і хвилин за двадцять усі четверо зустрілися біля козлячого столика.

Вислухавши Льохову розповідь і трохи покартавши Настю за небезпечну самодіяльність, Миха був змушений зізнатися, що в нього взагалі немає ніякого результату.

— Тобі треба було з Настею йти, — пирснув Льоха. — Вона б до цієї панянки у кватирку залізла і про все б дізналася!

— Ага! Смійся, смійся! Але якби не я, то й ми були б з таким носом, як Миха з Янкою.

— Та годі вам! — Миха поклав руку Льохові на плече. — Не склалося провести панянку додому, то я проведу її на роботу.

— Це як? — поцікавився Льоха.

— Дуже просто. Магазин працює з восьмої, так? От я о пів на восьму й причалю до її під’їзду. А раптом ще й чоловік чи хлопець, якщо він є, теж на роботу піде?

— Ні, я так не граюсь! — вигукнула Яна. — Я так рано не встаю!

— Добре… Ми тебе пожаліємо! — засміявся Миха й підморгнув Льохові.

* * *

О сьомій ранку Миха буквально вигнав себе з ліжка. Мама з татом вже снідали на кухні, збираючись на роботу.

— Ти куди це так рано? — здивувався тато.

— Ти що це надумав? — здивувалася мама.

— Я цеє… На пробіжку, — бовкнув перше, що спало на думку, Миха.

— Куди??! — очі в мами округлилися від подиву, а тато навіть ложку з руки випустив. — На канікулах? Михасику, ти це, чи ні…

— Все, все, ключі я взяв! — І Миха вискочив з квартири, грюкнувши дверима.

Мама підійшла до