Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З клітки блимали багряні очі.
Джура щодня продовжував тренування. Пильнувати Звіра. Ніколи не гарячкувати. Повільно дихати. Не йти за миттєвим спалахом почуттів. Залишати голову холодною. Повільно дихати. Не зважати на образи. Завжди пам'ятати про клятого Звіра. Повільно дихати.
Тисяча вісімсот сорок п'ятого року Пилип Олефір вступив до лав Сірого Ордену. Найбільше він боявся перевірки від Івана Чорнововка, осавули призначенців і відомого перевертня, боявся під час перетворення за його наказом утратити контроль. Хвилювався дарма: завдяки щоденному гарту все минуло без жодної перечіпки.
— Нікому не розповідай, — не стомлювався втокмачувати вчитель на прощання. — Навіть найближчим друзям! Навіть дружині.
— Я не матиму дружини, — відповідав Пилип.
— Це правильне рішення, — погоджувався учитель. — Краще не наближатися до людей, не звикати до них, аби не зашкодити їм. І не дозволяти завдати болю тобі.
— Я завжди буду одинаком.
Як же він помилявся!
Після історії з недобитками Вільної Зграї, коли Пилип остаточно оклигав після поранення срібною кулею, його відправили вартовим на Південь. Одним з паланків був Мелітопольський — і саме у цьому місті його життя знову змінилося.
Як завжди, Пилип просиджував вільний день за книжкою у парку, коли поруч на лаву сіла незнайомка.
— Сковорода? Не думала, що характерники таке читають.
Він здивовано підняв очі: до нього ніколи не зверталися першими.
Вродлива. У стрункому тілі, схоже, нуртує татарська кров — великі темні очі, східні вилиці, важка чорна коса, що не поступалася довжиною Пилиповій. Напевно, за нею упадало чимало тутешніх парубків.
— А що мають читати характерники? — спитав Пилип. Він гадки не мав, як провадити таку розмову.
— Не можу відповісти, чесно кажучи, — дівчина зітхнула. — Мій учитель читав хіба газети.
Як виявилося, вона пройшла шестирічний шлях джури, але не зважилася на ніч срібної клямри. Кожен має право відмовитися від ініціації (недарма обернення зветься добровільним). Дівчина розповідала про свій вибір зі смутком, проте легко та щиро, наче вони зналися багато років.
— Я досі сумніваюся, чи зробила правильний вибір. А ви?
— У важливих рішеннях не сумнівається хіба що дурень, — відповів характерник.
— Правду кажете. Як ваше ім'я?
— Пилип.
— А я Майя. Як давно ви отримали золоту клямру?
Вони базікали до ночі, а потім розійшлися, наче добрі знайомі. Пилип зумисно не розпитував, як її знайти, лише попрощався ґречно та рушив дорогами південних паланків. Заборонив собі згадувати про ту розмову, однак Майя стрімко поглинула його думки. Олефір думав про неї щодня — і жодна книга не могла відволікти. Коли шляхи завели сіроманця до Мелітополя, ноги самі понесли Пилипа до парку, серце загупало, немов перед битвою, а голова вибудовувала численні аргументи, через які їм не судилося бути разом: занадто різні... нічого не вийде... його таємниця...
Та вона й не прийде — такі зустрічі не трапляються двічі.
Вона чекала на тій самій лаві.
— Тепер щовечора сюди навідуюся почитати, — сказала Майя. — Як виявилося, недарма.
— Радий вас бачити, — щиро відповів Пилип.
Всі перестороги зруйнувало єдиною усмішкою. А після поцілунку, яким вона його обдарувала, Пилип твердо вирішив, що заслуговує на щастя. Після років поневірянь, гарту та стримувань... Він зустрів ту, що розуміє його. Кожен має право кохати та бути коханим. Навіть проклятий перевертень!
Він старанно приховував ці стосунки від учителя: знав, що той буде проти, знав, які слова скаже, знав, що попередить про небезпеку. Але як пояснити, що життя і шеляга ламаного не варте, якщо не маєш таких почуттів?
Майя була на кілька років старша. Не боялася прокляття і не раз просила показатися їй у вовчій подобі, але він жодного разу не погодився. Майстерно грала на арфі, мріяла наскладати грошей та гайнути у навколосвітню подорож. Вони бачилися щомісяця, об'їздили на Бурані місцеві околиці, і саме з нею, прекрасною Майєю, Пилип дізнався, що таке пристрасть, яка пов'язує чоловіка й жінку.
З клітки блимали багряні очі.
Минули щасливі роки. Служба у вартових скінчилася, і пара відзначала переведення Пилипа до куреню скарбничих.
— Про що ти думаєш? — вона лукаво дивилися на нього крізь келих з білим вином. — Невже про те, що ми будемо рідше бачитися?
Він думав, що настав час придбати каблучку їй на безіменний пальчик.
— Навпаки, — відповів Пилип. — Тепер я матиму більше часу для тебе.
За десять днів гримнула Острівна війна, відома також як Північна. Нікого з вовчих лицарів не оминула служба у війську Січовому: через кілька тижнів Пилип приєднався до лав Двоморського союзу, що пливли до північних берегів. На ворожих землях Олефір жив серед стрільців, інколи вибирався на розвідку. У битвах він подалі від гущі бою палив з рушниці, перезаряджав, цілився, затамовував подих і знову стріляв (із луком Пилип вправлявся краще, але тут обирати не доводилося). Кривава колотнеча залишалася осторонь, союзники здобували перемогу за перемогою. Пилип устиг побувати на ротації вдома, побачитися з Майєю та придивитися гарну каблучку. Він хотів освідчитися відразу після завершення війни.
...Коли у тил заходить контратака ворожої кавалерії, думки змиває панічним страхом. Коли земля дрижить, а кіннота мчить просто на тебе, у голові лишається сама жага виживання. Інстинкти стискають серце; тіло благає втечі; хто при здоровому глузді наважиться ставати проти нестримної хвилі смерті?
Молодий солдат ліворуч причепив було до рушниці багнета, але заверещав, кинув зброю та побіг. Невдовзі перечепився, впав, затуливши голову долонями.
— Страхопуд сраний, — процідив ветеран праворуч.
Пилип повільно вдихнув. Дістав шаблю. Вдивився у першу лінію кавалеристів, що чвалом неслася на нього. Обрав вершника навпроти, вичекав, схилився та рубонув по нозі коня, що мав затоптати його.
Огир із розпачливим вереском упав, вершник спритно вистрибнув з сідла та вдарив Пилипа палашем, незграбно, проте сильно. Сіроманець ухилився та єдиним ударом розрубав шведові шию. Ворог востаннє махнув палашем та сів на землю: кров перетворила верх його мундира з синього на брунатний.
Вуха роздирало криками. Кавалерійська атака вгризлася в ряди стрільців, протягла на кілька кроків і застрягла, як ніж у кістці. Пилип озирнувся: стріляли, рубали, кололи та помирали. Необережний крок, і ошалілий кінь, що корчився на землі, ударом копита вибив йому шаблю з руки. Долоню пронизав біль, а за мить щось угатило в лоба так, що зірки спалахнули: влучило кулею. Пилип угледів шведа з піштолем, підхопив кинуту солдатом рушницю та побіг на нього, багнет розпоров тканину, шкіру, м'язи...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тенета війни, Павло Дерев'янко», після закриття браузера.