Читати книгу - "Спалахи. Скрашуючи тишу, Гриць Янківська "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У дубовому листі грається вранішній промінь...
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!
22.10.2019
Маестро
Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені?
У парках, зрошених
Сльозами янголів, –
Такі загублені
І не віднайдені!
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.
Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги, –
Цим
Поглядам.
Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.
24.10.2019
Що ти знаєш про осінь цю
Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.
Біла примха строкатих сезонних зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.
Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?
Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!
29.10.2019
Блакитна пташка
Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.
Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.
30.10.2019
Штрих
Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".
Зернятко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.
01.11.2019
Світанки
Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час...
В чакрах цокіт чи
Чари?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.
05.11.2019
1,6 льє
Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти вниз один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.
На глибині нижче нуль кома пів снів
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.
Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байдуже до холоду людських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́: ринь!
Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.
Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти аж один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.
08.11.2019
Червоний светр
Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!
Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.
Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!
Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.
Ви – музи́ка, а, може, добрий,
Дуже добрий і ледь злостивий,
Зі собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.
І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?
Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.
14.11.2019
Pop Kuzinatry*
Ніхто не читає маленької Кузі,
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі
І поготів.
А Кузі, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Воргол**!
Як плямка до плямки, так плямкання в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика, – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалахи. Скрашуючи тишу, Гриць Янківська », після закриття браузера.