Читати книгу - "Відрядження з нареченою , Сергій Олексійович"

Сонце звернуло в інший бік. А ми все їдемо собі далі. До дому. Так, зараз можна вже не поспішати. Все, що було нам треба, ми зробили. Тому маємо можливість тримати будь-яку швидкість. Та зупиняться будь-де. Тим більше, що і час обідати. І взагалі подивитися ближче всі ті гарні краєвиди, що промайнули з ранку у нас перед очима.

- Я хочу нормально поїсти. В мене обід. Ми можемо десь зупинитися? Щоб там була більш-менш пристойна кухня? - Подала голос Віка.

- Звісно можемо, сонечко. Якщо дитинка хоче їсти, то ми обов'язково зробимо зупинку. - Заспокоїв її Миколайович. - Ось зараз вже буде село. Там обов'язково, щось таке повинно знайтися. Кафе чи столова.

- Ага. - Підказала Віра. - Як ми проїжджали, то я помітила, що там було якесь кафе. Назва в нього досить цікава. То можна там і поїсти.

Як і казав наш шофер, не пройшло і декілька хвилин, як ми в'їхали у село Вишневе.

- А ось і ваше кафе, - пригальмував Миколайович біля одноповерхового будинку. Ми залишили автівку на стоянці та всі разом піднялися до приміщення.

В середині було досить пристойно. Тихо грала музика. Дві офіціантки сиділи біля бару. Лише за одним столиком, якась компанія із трьох жінок, відмічала щось на кшталт свята.

Нам подали меню. Їсти мені особисто не хотілося. Та побачимо, що скажуть наші пані. Сумніваюся, що тут є різні делікатеси до яких, як я зрозумів, звикла Віка. Але ні. Здається я не вгадав. Цивілізація і сюди теж простягнула свої руки

- Я буду "поке", - відразу вирішила Віка.

- Чесно кажучи в перше таке чую. - Зізнався я. - Може це щось таке. Не дуже їстівне?

Віка подивилася на мене так, наче я був дикун, а вона Христофор Колумб. Мабуть я не в курсі, що зараз модно їсти молодим панянкам. 

- Це салат із сирої риби. - Пояснила мені Віра. - Я дивуюсь, що тут взагалі таке є. Ти б краще його не коштовула, Віка. 

- Як можна не знати, що таке "поке"? - Тим часом дивувалася з мене Вікторія. - Ти, мабуть, ніколи в ресторани не ходив? Де ти взагалі тусувався? Бо таке у нас багато де готують та подають. 

Не знаю, що відповідати на це все. Але на щастя за мене відповіла Віра. Вона, як ота розлючена пантера відразу закрила рота своїй племінниці.

- Вікторія! Пішли, поговоримо. - Грізно сказала Віра і перша підвелася із-за столу. Віка слухняно пішла вслід за своєю тітонькою.

Дівчата повернулося не так скоро, як я думав. Видно, що Віка була розлючена. Та вона ні слова більше не сказала. Мало того, вона ще й просила вибачення в мене. А ще, як я не пропанував, дівчата за все своє заплатила самі.

Віка пішла до автівки перша. А ми утрьох вирішили посідати на лаві біля кафе. Там росли клени. Такі вже жовті-жовті. Та листя нападало багато. Тому мені особисто там подобалася. Миколайович пішов по цигарки. Ми залишилися з Вірою на одиниці.

- Не звертай уваги. Вона в нас з характером. Пещена пані. Звикла, що всі їй зобов'язані. От і біситься, коли не по неї виходить. От, як зараз. Племінниця, мабуть, думала, що ти за нею, як усі припадати, будеш. А ти чомусь здається мені, іншу обрав. Чи я помиляюсь? - Віра так хитро на мене подивилося, що я тільки на це і міг, що розсміятися.

- Це ти зараз питаєш, хто з вас обох мені подобається? - Здається, зрозумів я.

- Хто тобі з нас обох подобається, я і без тебе, мій любий, знаю. - Засміялася Віра. - Мені цікаво, це в тобі зараз гормони, чи щось інше бродить. Ну, то життя обов'язково покаже. Тому тримай мене міцно. Бо такої іншої тобі ні за, що не знайти. - І вона засміялася знов. Та на цей раз сміх такий був сумний. Чи то мені здалося?

- Мене дуже багато разів використовували та зраджували, - пояснила мені Віра. - Так я не стала зла, чи там якась інша. Так, я зараз дуже обережно ставлюся до усіх чоловіків. Але ти за весь наш шлях справив на мене дуже гарне враження. Тобі звісно вирішувати з ким тобі бути. Бо я бачу, що і Вікуся тобі теж небайдужа. Не сперечайся. Я ж бачу. Тому в тебе час до кінця нашої подорожі. Не хочу, щоб потім ти якось пожалів. Чи що. - Сказала мені Віра. А потім встала та перша пішла до автівки. - Ідемо далі, Миколайович! - Весело промовила Вірочка і ми помчали, знов накручуючи кілометри у зворотний бік.