Читати книгу - "Мелодія серця, Вікторія Ван"

Наступного ранку Юн прокинулася від ранкових променів, що пробивалися крізь напівпрозорі штори її кімнати. Сонце вже високо стояло на небі, і хоча її тіло відчувало втому, свідомість була ясною, наповненою думками про події минулого вечора. Вона ще не встигла до кінця осмислити свої почуття, але відчувала, що цей день має принести нові відповіді.

Її квартира була тихою. Тиша цієї кімнати завжди допомагала їй зібратися з думками, але сьогодні вона відчувала себе трохи незатишно в цій самотності. Щось невловиме змінилося, і це змішане відчуття тяжкості й очікування ніби висіло у повітрі.

Вона встала з ліжка, ноги торкнулися прохолодної дерев’яної підлоги, і Юн відчула, як тіло відгукується на цей дотик прохолодою. Після душу вона вдягла простий чорний светр і джинси, намагаючись не думати про те, що сьогодні на неї чекає. Проте думки про Чонгука та Техьона не давали їй спокою.

Тільки вона сіла на диван із чашкою кави, як її телефон завібрував. Повідомлення від Техьона. Її серце раптово стислося, коли вона побачила його ім'я на екрані.

«Можемо зустрітися сьогодні? Я маю дещо тобі сказати.»

Кожна літера цього короткого повідомлення здавалась пронизаною напругою. Юн перечитала текст кілька разів, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі, але відповідь була лише одна — зустріч, яку вони відкладали вже кілька днів. Їй не хотілося зустрічатися зараз, коли її почуття до Чонгука ще більше загострилися, але вона знала, що зволікати більше не можна. Техьон заслуговував на чесність, і, можливо, ця розмова прояснить багато речей.

Юн зробила ковток кави, відчувши, як гаряча рідина прогріває її зсередини. Потім повільно надрукувала відповідь:

«Так, звісно. Скажи, де ми можемо зустрітися?»

Повідомлення полетіло, і, здавалось, разом із ним відлетіла частинка її душевного спокою. За кілька хвилин телефон знову загудів.

«Зустрінемось у парку через годину. Там тихо.»

Юн відклала телефон на стіл, відчуваючи, як у неї всередині росте тривога. Часу залишалося не так багато. Вона знала, що ця зустріч буде нелегкою, але також розуміла, що більше не можна тягнути з цим. Їхні стосунки вже кілька тижнів перебували у стані невизначеності, і вона повинна була прийняти рішення, навіть якщо це рішення стане болючим.

Юн підвелася, взяла свою куртку й поспішно вдягла черевики. Після того, як вона зачинила двері за собою, прохолодний осінній вітер торкнувся її щік, змушуючи знову відчути присмак реальності. Її кроки були легкими, але всередині все тривожно пульсувало. Вона не знала, чого чекати від цієї зустрічі, але була впевнена в одному — після неї нічого не залишиться таким, як раніше.

Парк був тихим і майже порожнім, коли Юн дісталася до місця зустрічі. Жовте листя дерев покривало землю, утворюючи м'який килим під її ногами. Вона завжди любила осінь — цей сезон дарував їй спокій, але сьогодні вона відчувала себе зовсім по-іншому. Вона озирнулася, намагаючись знайти Техьона, але його ще не було. Їй залишалося тільки чекати.

Юн сіла на лавку біля озера. Вода була спокійною, віддзеркалюючи небо і навколишні дерева. Це місце завжди було для неї символом умиротворення, але сьогодні навіть краса природи не могла заспокоїти її внутрішню бурю. Кожна секунда здавалася вічністю, і кожна думка про майбутню розмову з Техьоном приносила нову хвилю тривоги.

— Привіт.

Його голос пролунав позаду, м'який і трохи сумний. Юн різко обернулася, і побачила Техьона, який підходив до неї повільними, обережними кроками. Він був у темній куртці, з накинутим на голову каптуром, і виглядав трохи втомленим, але все ще таким знайомим і рідним.

— Привіт, — відповіла вона тихо, всередині відчуваючи, як напруга тільки посилюється. Вона не знала, як почати цю розмову, і боялася того, що почує.

Техьон сів поруч на лавку, але між ними залишилося достатньо місця. Він кілька секунд мовчав, дивлячись на озеро, потім повернув голову до Юн, і їхні погляди зустрілися. У його очах вона побачила щось, чого не хотіла б бачити — біль і розчарування, які ховалися за його спокоєм.

— Я думав про нас, — почав він, і Юн відчула, як її серце пропустило удар. — Про те, що між нами відбувається останнім часом.

Він замовк на мить, ніби намагаючись зібратися з думками, а потім продовжив:

— Я не можу не помітити, що щось змінилося. Ти стала відстороненою, ми майже не говоримо про важливі речі. І я думаю, що знаю, чому.

Його слова боляче відгукнулися в її грудях. Вона знала, що Техьон усе помітив. Він завжди був уважним до неї, і це тільки ускладнювало ситуацію. Вона не могла більше приховувати правду, не могла більше брехати ні йому, ні собі.

— Техьон, я… — Юн хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вона не знала, з чого почати, як пояснити свої почуття.

Тиша між ними тривала, немов натягнута струна, готова будь-якої миті порватися. Юн відчувала, як серце стискається від болю і страху. Вона знала, що цей момент неминучий, що більше не може ховатися за недомовками чи уникати істини. Але як вимовити те, що завжди здається надто складним? Як пояснити свої заплутані почуття, коли навіть сама не до кінця розуміє, що відчуває?

— Техьон, — почала вона, намагаючись зібратися з силами. Її голос злегка тремтів, але вона змусила себе продовжити, — я не хочу тебе обманювати... Ти маєш знати правду.

Техьон, який весь цей час мовчки дивився на озеро, нарешті повільно повернувся до неї. Його очі були сумні, але в них не було звинувачень. Він мовчки чекав, даючи їй простір для того, щоб зібратися з думками.

— Що ти хочеш сказати? — тихо запитав він, його голос був спокійним, але Юн відчувала, як під цим спокоєм приховані глибокі емоції. Він був готовий вислухати її, але вона знала, що будь-які слова зараз можуть зранити його ще більше.

Вона опустила погляд, не витримуючи більше його пронизливого погляду. Її руки нервово крутили край светра, а думки плуталися, як в розбитому дзеркалі. Але вона мусила сказати це.