Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Він губився у здогадках, звідкіля взялися польські улани. Невже встигли вже дізнатися про його прибуття, і хто б міг відкрити це. Якби точно дізналися, то як можна за такий швидкий час здійснити цю експедицію, і де ж поділися його запорожці, котрі мали були ще вранці утрапити на його хутір? Все це сповнило його такого подиву, що не знав на що зважитись: чи їхати притьмом назад чи залишитись і дізнатися причину такої чудасії. [Посеред] цих розмислів він був торкнутий тим самим, котрий відчинив йому ворота. Першим його рухом було вхопитися за шаблю, та, побачивши, що це запорожець, він опустив руку.

— Та ходімо, добродію, до світлиці, тут не в звичаї говорити, надто велелюдно, — відповідав останній.

У сінях вийшла стара ключниця, що була нянькою нашого героя, з каганцем у руках. Оглянувши з голови до ніг прийшлого, вона почала бурчати:

— Чого вас носить чорт сюди, всі тільки лякають мене. Я думала, що наш пан приїхав, чого вам треба. Ще мало горілки видудлили?

— Дурна бабо, роздивися гарненько, адже це пан ваш.

Горпина знову почала оглядати з ніг до голови, врешті вигукнула:

— Так це ж ти, мій голубчику! Так це ж ти, моя матусенько. Так це ж ти, мій соколе. Як же ти перемінився увесь. Який же ти засмаглий, як же ти обріс! Та в тебе, я думаю, й голівонька не мита, й сорочки ніхто не дав перемінити!

Тут Горпина зайшлася плачем і зняла таке виття, що гавкіт собак, котрий був почав стихати, подвоївся.

— Божевільна баба, — казав запорожець, відступивши і плюнувши їй ледь не в очі. — Чого здуру ти заревла. Народ увесь розбудиш.

— Годі, Горпино, — перервав Остраниця. — Ось тобі, дивись на мене. Ну, надивилася?

— Надивилася, моя матінко рідна, як не надивитися! Ще коли ти маленьким був, носила я на руках тебе, і як виростав, все не зводила очей. Боже Ти мій, а тепер ось знову бачу тебе. Охо, хо, хо! — і стара зайшлася ридати.

— Слухай, Горпино! — сказав Остраниця, примітивши, що ключниця заради свята нагородила себе неабияким кухлем горілки, — краще ти принеси закусити чого-небудь й наперед подай святої паски, тому що я, грішний, цілий день сьогодні не їв нічого і навіть не смакував паски.

— Та ти ж ось це й паски ще не куштував, бідна моя голівонька, нещасна горопаха я на цьому світі! Охо, хо, хо!

Тут патьоки сліз, вибухнувши, хлинули цілим водоспадом, і [Горпина], підперши щоку рукою, знову було готувалася завити, якби не побачила над собою занесеної руки запорожця.

— Добродію, дозвольте кийком вгамувати кляту бабу! Що це за соромітний народ! Спало ж на думку Господу Богу подарувати отаке плем’я. Чи Йому ніколи тоді було, чи Бог його знає, що Йому тоді було…

Остраниця увійшов між тим до світлиці і, скинувши з себе кобеняк, кинувся на килим. Дорога, голод і зустрічі привели його до такої втоми, що він, розлігшись на ньому у цілковитій нечутливості, не звертав ні на що очей своїх. А тому наша справа представити опис світлиці, прикметної тим, що побудова її належала дідові. Дуже прикметна достопам’ятність у цій країні, де старожитностей майже не було, де брані, вічні брані, викликали жорстоке [руйнування] й перетворювали на руїни все те, що <…>[90] встигало зробити працелюбство і життя гуртом.

Це була простора, більш видовжена кімната і разом з тим низенька, як звичайно будувалися в колишні часи. Ніщо в ній не говорило про міцність, нібито, здається, будівник був твердо переконаний, що <її> існування має бути ефемерним. Та, одначе ж, поправкам<и>, приробками ветха споруда простояла біля 50 років. Стіни були дуже тонкими, й вимазані глиною та вибілені ззовні й всередині так яскраво, що очі ледве могли витримувати цей блиск. Вся підлога у кімнаті була теж вимазана глиною, але так була чисто заметена, що на ній можна було лягти, не боячись запорошити плаття. У кутку кімнати біля дверей знаходилась величезна піч і займала майже чверть кімнати; сторона її, звернена до вікон, була покрита білими кахлями, на котрих синьою фарбою були намальовані подоби людських облич з жовтими очима й губами; друга сторона складалася із зелених гладеньких кахлів. Вікна були невеликими, кругла матова шибка, пропускаючи світло, не давала бачити нічого, що відбувалося <на> дворі. На стіні висів портрет діда Остраниці, що воював під знаменом Баторія[91]. Він був зображений майже на весь зріст, у кольчузі, з парою застромлених за пояс <пістолів>, нижню частину ніг до колін не було тільки видно. Потьмянілі фарби ледь дозволяли бачити суворе, мужнє обличчя, котрому жалість і все м’яке, здавалось, були зовсім невідомими. Над дверима висіла також невелика картина олійними фарбами, що зображувала безтурботного запорожця з діжкою горілки з написом «Козак, душа правдива, сорочки не має», котру й донині можна іноді зустріти в Малоросії. Проти дверей — кілька ікон, вбраних калиною і ранніми квітами, а під ними на довгій дерев’яній дошці [декіль<ка>] намальованих сцен зі Святого Письма. Там був Авраам, що цілився з пістолета в Ісака, св. Даміан, який сидів на палі, та інші подібні. Подалі висіли кілька турецьких шабель, рушниця й різної величини пістолети; і пересувний під образами стіл, накритий чистою скатертиною, шитою по краях червоним шовком й потемнілим сріблом, два дивного вигляду <…>[92] стільці. В цьому полягало оздоблення кімнати… Остраниця тепер тільки помітив, що стіл був заставлений дерев’яними тарелями з яйцями, маслом і бараниною. Перша його справа була наблизитися до столу і втамувати голод, котрий тепер почав сильніше докучати йому. В цей час увійшла стара ключниця з паскою, зі сметаною, з сиром.

— Ось тобі, паноченьку мій, і <…>[93] ось тобі й сметанка! — казала <вона>. — Куди ж як зголодніла, бідолашна дитина! Хоч би не вдавилося, бідненьке! А я-то гадала… А я клопоталася… А я бігала, як би йому, моєму сердезі… А от Господь сподобив, знову бачу тебе. Охо-хо-хо-хо!

Горпина знову була хотіла поплакати, і запорожець Пудько, котрий почав був придрімувати, сидячи біля рицаря, який насичував свій голод, спрямував на неї очі й проказав:

— Ну, ну, ну! спробуй тільки заревти!..

Це зупинило намір Горпини.

— Їж, їж, синку мій, їж на здоров’я, їж, я не заважаю тобі.