Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

- Попалася! – поки я озираюсь навколо, мене встигають схопити дві жилясті, міцні руки. – Показуй, що в тебе в мішку!

Я в повному шоці і не встигаю озирнутися, як мій рюкзак стягують із плечей і витрушують на землю вміст.

- Перевірте у неї в кишенях! – наказує товстун і лапи його спільника лізуть до моєї куртки.

Ну цьому не бувати! Ще не вистачало, щоб мене мацали всякі базарні торгаші. Щосили заїжджаю коліном йому по причинному місцю і чую приглушений крик. Незнайомець складається навпіл, і я вимовляю набір соковитих слів, які, мабуть, означають лайки незрозумілою мовою.

- Ах ти злодюжка! – товстун у фартуху готує мені розправу, але раптово занесена над головою рука так і застигає у повітрі.

- Що тут таке?

Я чую знайомий голос і повільну мову, і в серці починає витанцьовувати від радості.

- Ось, мілорде Сільварант, спіймали злодійку! Тільки не знаю, куди вона поховала квотери! Не інакше за пазуху!

- І багато пропало? – цікавиться співрозмовник.

- Та майже двісті срібників, крім мідяків...

- Ні, друже мій, тут ти, мабуть, що забрехався. Тобі стільки і за тиждень не наторгувати, тож залишимо дівчисько.

- Тобто як залишимо?! – обличчя торговця наливається фарбою, а на лобі виступають крапельки поту. – А хто мені збиток відшкодує? Вона мені весь прилавок рознесла, так і недовго розоритися.

- Ось, стільки достатньо? – я бачу тільки спину того, хто говорить, але чудово впізнаю його зелену шкіряну куртку. – І ти закриєш рота, інакше в тебе я більше нічого збувати не буду, так і знай.

Торгаші переглядаються, відразу видно натуру – не звикли скидати ціну, але з ельфом сперечатися бояться.

- Гаразд, – каже старший з них, ховаючи монети в кишеню фартуха. – Але ви вже доглядайте це, якщо вона з вами. А то, не рівна година...

Він продовжує щось бурмотіти і здає позиції, прямуючи разом із товаришами до свого лотка. Тільки тепер мій рятівник повертається, і я впізнаю «сударя Сільваранта». Його смарагдові очі дивляться на мене сердито, Андріл хапає мій лікоть і безцеремонно тягне за собою.

- Гей, тихіше! Я тобі не мішок з речами! – моєму обуренню немає меж.

-Саме так. Через тебе я пропустив вигідну угоду, а ще втратив дюжину монет, то ж іди зі мною, поки ти знову не влізла в неприємності!

Ми проштовхуємося між покупцями, що снують навколо. Хтось із них тягне козу, у іншого гусак у кошику, а деякі несуть у берестяних корзинах фрукти, хліб або іншу їжу. Дорогою трапляються і магазинчики. Біля одного з них стоїть східного вигляду красуня, обвішана намистами, браслетами та кільцями. Її господар щось вигукує, закликаючи покупців, і я жалістю дивлюся на його живий «манекен». Щоправда, особливо рахувати ворон не доводиться, ми йдемо все далі від людних рядів ринку, поки не опиняємось на його задвірках.

Мій провідник зупиняється біля низької глиняної прибудови та кілька разів стукає, все ще тримаючи мене за лікоть. Шаркаючі кроки віщують появу господаря будинку, двері прочиняються і з неї висовується сива голова.

- Я прийшов, як домовлялися, Камаль-бей!

Перше, що спадає на думку при погляді на хазяїна – його зігнули роки, але при близькій відстані виявляється, що це не так. У господаря будинку живі блискучі очі, і рухається він досить спритно, просто на зріст не дуже вдався – його маківка ледве дістає до мого плеча.

- Проходьте пане Сільварант, – він говорить з дивним акцентом і постійно поглядає в мій бік, від чого стає подвійно неприємно. – Вам вдалося зловити іфрита?

- Так, – ельф скидає з плеча мішок з такої ж сіро-зеленої тканини, як і його поношений плащ, і витягує вже знайому мені мідну посудину.

Руки старого самі тягнуться до джина, а очі починають жадібно горіти, але Андріл робить попереджувальний рух.

- Гроші вперед. Як і домовлялися – сто квотерів.

- Ай-ай-ай, зовсім хочете розорити мене, пане ельф. Скиньте бодай двадцять!

- Не хочеш, я продам іфрита в іншому місці. Ти знаєш сам, Камаль-бею, джинів зараз майже не залишилося, цей один із останніх.

Я спостерігаю за ними і все більше починають думати, що це якийсь безглуздий сон чи нова ілюзія. Ельф торгується з карликом і випрошує у нього монети? Або я нічого не розумію, або переваги дотепних красенів сильно перебільшені. Я намагаюся залишатися непоміченою, але погляд старого постійно зустрічається з моїм і я помічаю в ньому жадібний вогник. 

- Гаразд! – Камаль-бей хитає головою, одночасно накручуючи на кістлявий палець сиву бороду. – Плачу сто квотерів за джина і за це дівчисько.

У мене від подібного нахабства відвисає щелепа, і я чекаю на те саме від Андріла, але його гарне обличчя залишається зовсім спокійним. Схоже, він анітрохи не здивований, ніби я такий самий трофей, як цей нещасний джин у посудині!

- Вона не продається, - байдуже заявляє ельф.

- Сто п'ятдесят квотерів! – коротун кидає на стіл монети. Він починає нервувати, мабуть, йому дуже хочеться отримати такий «товар».

- Ні! Це моє останнє слово!

- Зачекайте, пане Сільварант, як щодо того, щоб випити за нашу угоду! Мій найкращий шербет! – старий раптово змінюється і починає говорити улесливим голосом.

Тут він, мабуть, потрапляє в яблучко - втома і спека даються взнаки, хто відмовиться перекинути стаканчик холодного ароматного напою? Камаль-бей клацає пальцями і в кімнату одразу входить дівчина. На спекотній красуні лише широкі шаровари та прозорий топ, крізь який легко вгадуються спокусливі форми. Довге волосся падає на плечі, відтіняючи засмаглу шкіру, а при кожному кроці маленьких ніжках тихо дзеленчать браслети.

Вона кидає швидкоплинний погляд на гостя, але відразу опускає величезні чорні очі. Як видно бідолаха – така ж рабиня, як та, що допомагає продавати прикраси.  Від обурення у мене перехоплює дихання – так ось яку долю готує мені сивобородий розпусник! Тим часом карлик щось швидко вимовляє своєю мовою, і служниця зникає за дверима, щоб виконати доручення.  Не минає і п'яти хвилин, як вона повертається з тацею – на ній високий глечик і два мідних стаканчики, прикрашені багатим різьбленням.