Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Нарешті, Костя додзвонився до хлопців із табору! Після такої новини настрій у нашій кімнаті одразу змінюється на краще. Ночівля у хатинці на курячих ніжках, незрозумілі події, спілкування з живим ельфом – все здається якимось безглуздим сном. До початку рольовки залишається пів дня, і всі дуже поспішають, щоб вчасно змотатися з турбази та опинитися на місці загального збору. Ще треба встигнути зареєструватися, розпакувати речі, прослухати останні настанови керівника.

Мені пощастило найменше. За задумом у знахарки має бути свій намет з прилавком, а щоб його поставити теж потрібен час.

- Народ, не можна швидше? – Костя вже звалив на себе мішок з припасами, рюкзак і загороджує весь дверний отвір.

- Я готова, – Лола не обтяжує себе сумками, одразу розподіляючи багаж між Антоном та Марком, а ось я як на зло не можу знайти половину речей.

- Ви йдіть, я зараз наздожену! – не хочу злити нашого здорованя, він і так починає нервувати.

Озираюсь навколо. Де ж цей дідьків рюкзак? Таке враження, що його накрили мантією-невидимкою... Осяяння приходить до мене саме тоді, коли голоси друзів стихають на території. Ну звісно – бівак Андрія! Він же попереджав мене, що під цим плащем можна сховатися від сторонніх очей! Аж раптом це працює і у випадку з речами?

Я лізу в комору, куди вранці запхала бівачний мішок і стягую його з полиці. Алілуя! Мій рюкзак з костюмом, теплими шкарпетками та іншим похідним одягом спокійнісінько чекає мене в будиночку. Хапаю і абияк натягую куртку та черевики. Здається, ми до ладу не прибрали за собою, але тепер це робити вже ніколи! Я вискакую з хатинки, зачиняю двері і залишаю ключі, що висять у замку, все одно тут нікого немає, з'явиться вйхастих господар лісу і все закриє. Ми, між іншим, намагалися відшукати його перед від'їздом, але ельфи, напевно, вміють маскуватися або красень уже повернувся до «своїх». Принаймні, ні на території, ні десь поблизу ми його не виявили.

Опинившись на самоті, намагаюся йти швидше, але в мене знову з'являється те ж дивне почуття, що було на початку поїздки. Воно схоже на хвилювання чи занепокоєння, для якого немає жодних причин, і я сподіваюся, що з найближчих кущів не вискочить чергове чудо-юдо. Доріжка тут лише одна, і я впевнено тупаю нею, дивуючись тому, що досі не дійшла до місця збору. Вже час би, сніг не йде і я точно не могла заблукати! Деревочудо залишилося позаду – його (вибачте, Її, це, начебто, дама) я обійшла за десять метрів, хоча Андрій і приспав створіння за допомогою своєї ельфійської магії. Вже, за ідеєю повинні бути чутні голоси хлопців, але мене оточує тільки дзвінка тиша і хрускіт снігу під ногами, через що стає все неприємніше. Не дай боже загубитися тут або залишитися самій!

Не встигаю я про це подумати, як чую вже знайомий свист крил. Це наш воскреслий пугач, і він злітає з гілки, щоб попрямувати кудись у ліс. Сумніви займають приблизно кілька секунд, мене ніби хтось тягне за птахом, і я повертаю убік від доріжки. Тепер до слуху чітко долинають голоси і на радощах я прискорююся, щоб стрибнути в машину і виїхати з цього богом забутого, дивного місця.

Бах! Нічого не встигаю зрозуміти, але я налітаю на якусь перешкоду, і вона відкидає мене назад. Інтуїтивно, щоб не втратити рівновагу, розмахую руками та виставляю перед собою долоні. Тільки тепер я помічаю, що в цьому місці від землі, заваленої снігом, піднімається пара, а розігріте повітря похитується. Все зливається, я не встигаю і рота відкрити, щоб покликати на допомогу, а вже кудись лечу, провалюючись крізь невидиму стіну.

Залишається тільки очі заплющити, швидше від несподіванки, ніж від страху. Падати в кучугуру не надто боляче, але чомусь на мене чекає жорстка посадка і я від душі прикладаюся м'яким місцем і трохи – потилицею. Добре, що на спині висить рюкзак, щоб пом'якшити приземлення. У вухах стоїть дивний гул, лише через кілька хвилин я розумію, що це голоси і долинають вони звідкись зверху.

Розплющую одне око і тут же, як ужалена підскакую на місці. Наді мною нависає постать коротуна в заляпаному фартуху і з сокиркою в руках. Схоже під час польоту я перекинула його прилавок і розігнала покупців, троє з яких стоять поряд і злякано витріщаються. Може, у мене струс мозку? Тільки щось я не пам'ятаю, коли за сюжетом рольовки за мною мають ганятися розгнівані гноми.

Якось піднімаюся, струшую з себе залишки розкиданої провізії і намацую рюкзак.

- Гей, почекай-но! – товстун вже прийшов до тями – А хто прибиратиме?!

Розбиратися з його лотком мені особливо ніколи, треба терміново зрозуміти, куди я провалилася і де вихід назад. Бігом, підхопивши свій рюкзак, мчу назад. Народу тут стільки, що загубитися простіше простого, але це тільки на перший погляд, аж надто дивно я виглядаю на тлі місцевої публіки.

Почати з того, що тут неймовірно спекотно, сонце пече на всю, ніби зараз середина липня, а на мені зимова куртка. Всі жінки в довгих сукнях, а на дівчині, яка біжить повз з двома кошиками, взуті дерев'яні черевики, точно, як у Червоної шапочки. Це неможливо пояснити, але те, що трапляється на очі далі, взагалі вводить мене до ступору.

Ряди базару – а це швидше за все якийсь великий ринок – займають столи, кіоски та лавки всіх видів та розмірів. За найближчим стоїть чоловік із гострою борідкою та густою чорною шевелюрою, а з-під неї виглядають... ні, цього просто не може бути – маленькі ріжки! Вони закручуються та ховаються за вухами, і я згадую, де бачила таке створення. Адже це фавн, і якщо переді мною людина в костюмі, то я готова з'їсти свої черевики!