Читати книгу - "Білий попіл"

— Ти міг застати тут пустку! Собаки на вулицях шматували б попідтинню мертву людську плоть, а табуни твоїх безцінних коней повиздихали б з голоду! Твій новісінький дім стояв би посеред цвинтаря!

Вона замовкла.

Я застиг за кілька кроків від їдальні й малодушно підслуховував подальшу розмову, затамувавши подих, щоб нічим себе не видати.

— Анно, годі, дай чисту годину… — примирливо сказав сотник. — Хіба я хоч слово мовив супроти цього поклоніння?

— До чого ці слова! Ти ставишся до мене, як до тупої селянки!

— Це неправда…

— Тоді слухай, що я кажу! Білому Попелу не потрібні ані столичні шпики, ані їхні буцімто розслідування, ані якесь інше товчення води в ступі! А потрібна голова Хоми Брута, страченого за вбивство нашої доньки!

— Вір мені: так і буде! Але дай хоча б кілька днів!

По цих словах я непомітно вернувся до сходів, звідки попрямував до їдальні ледь не бадьорим підстрибом — щоб вони напевно почули.

— А чому б не взяти цього негідника й не повісити негайно?! — вигукнула Анна, коли я вже кахикав на порозі.

Вона збентежено вмовкла. Сотник, навпаки, всміхнувся до мене й жестом запросив до столу.

— Вибачте, що завадив вашій розмові… — сказав я.

— То навіть на краще — долучайтеся й ви до неї! — сказав сотник. — Бо це наша давня з Анною суперечка: чи треба доводити провину того, хто винен.

— Звісно, — я сів за стіл. — Хіба ви не хочете побачити, як убивця перестане шукати виправдання, бо ви покладете перед ним неспростовні докази? Як з нього спаде облудлива маска несправедливо осудженого? І врешті, як він із піною коло рота молитиме вас змилосердитися?

— Отож! — підтримав мене сотник, повернувшись до Анни. — А я тобі про що торочу? Поки він ходитиме з відкритим серцем, його смерть не дасть мені спокою.

Анна кивнула, та холод з її погляду не щез. Настя принесла й поставила на стіл супник, з-під покришки якого вихоплювалась пара. Взялася насипати в тарілки запашну курячу юшку.

— Що ти повзаєш довкола столу, наче сонна муха! — знічев’я гаркнула на неї Анна, хоча це була надмірна доскіпливість. — Нам до вечері зачекати, поки ти впораєшся?

— Пробачте, — покірно мовила Настя.

— Моторні та зграбні слуги — нині дефіцит, — зауважив я.

Сотник метнув на мене здивований і — міг би побитися об заклад — навіть ворожий погляд.

Анна ж, навпаки, підтримала цю тему з помітним задоволенням.

— Мені до вподоби лад у домі. Це Назар може дозволити комусь і на шию собі сісти.

По цих словах Настя зашарілася й поспішила вийти. Анна, провівши її недобрим поглядом, додала:

— А їй — аби тільки було з кого мотузки вити!

— Настя — старанна дівчина, — мовив сотник і враз спохмурнів.

— Старанна, але й кирпу гне! — докинула Анна.

— А мені, до речі, якийсь мордатий тут, на другому поверсі, вже встиг нагрубіянити, — згадав я. — Такий… На кнура схожий.

Анна здивовано повела бровою.

— Це ж треба! — уїдливо вигукнув сотник, поглянувши на Анну. — Твій особистий камердинер хамить нашим гостям! І це ти називаєш ладом у домі? Чи, може, я незрозуміло пояснив, як треба поводитися?

— Я поговорю з ним, — сказала Анна й підтиснула губи.

— Якщо твоя ласка…

Сотник повернувся до мене і поблажливо сказав:

— Роман — непоганий чоловік, справді. Метикуватий. Дуже відданий. Щоправда, вважає, начебто, так би мовити, належить до нашої родини… Наскільки це може дозволити собі прислуга.

Ми взялися до їжі. Сотник перехрестив тарілку, щось тихо проказав. Анна мовчки орудувала ложкою. Спершу ми їли в цілковитій тиші, хоча Анна не зводила з мене колючого погляду.

— Чому вас називають Білим Циганом? — раптом запитала вона.

— Я виріс серед циган, — сказав я. — А Білий — справжнє прізвище.

— Але ж ви не циганського племені, — докинула Анна.

— Ні, ваша правда. Цигани знайшли мене на березі річки. Я ледь не втопився. Але що цьому передувало — краще не питайте. Від усього мого життя до тієї миті лишились хіба жалюгідні уривки споминів та якісь примари. Нічого не пам’ятаю.

— Скільки років минуло? — запитав сотник.

— Відколи мене знайшли? Двадцять. Тож я ще можу вважати себе парубком, — спробував пожартувати я.

Сотник криво посміхнувся.

— Невже ви геть нічогісінько не пам’ятаєте? — попри холод і байдужість, у голосі Анни все ж таки звучала непідробна цікавість.

Я похитав головою. Вона скинула брови:

— Кажуть, людині без минулого немає жодної винагороди і в майбутньому.

— А в мене її таки й немає. І я навіть сюди приїхав, не сподіваючись на жодну винагороду.

— Що значить — на жодну? — Анна здивовано поглянула на сотника.

— Це правда, — кивнув він у відповідь. — Потім розкажу.

— Тож ви піймали нитку, — всміхнувсь я Анні. — Жодного минулого, жодного майбуття. Мабуть, тому з мене й вийшов незлецький сищик: якщо тобі нема чого втрачати — багато чого стає до снаги.

Сотник відкашлявся.

— Та все ж таки… Щодо минулого… Невже навіть здогадів ніяких?

— Та чого ж… Того дня на Дніпрі перекинулась баржа, що перевозила засуджених каторжан. На руках моїх були сліди від кайданів, спина — зрепіжена батогом, тому варіантів небагато…

— Так ви арештант! — викривила губи Анна.

Я пропустив її слова повз вуха.

— І що? — очі сотника зблиснули. — Ви потім перейшли на бік добра?

У його словах вчувалася іронія.

— Не одразу, якщо відверто, — відповів я. — Спершу переховувався від закону й жив із табором… Конокрадство, ярмаркове шулерство… Та все це остогиділо мені — пішов служити у військо.

— Скільки років відтрубили?

— Дванадцять.

— Тобто — ви офіцер? — здивовано запитав сотник.

— Ротмістр. Ясно, що здогади про своє минуле я завжди тримав при собі.

Анна раптом вдавилася й зайшлася кашлем. Сказавши: «Перепрошую», — вона вийшла.

Тимчасом Настя принесла запечену качку.

— Де ви служили? — поцікавився сотник.

— Волинський полк. Чули про такий?

Сотник поважно кивнув.

— Улани його імператорської величності.

— То ви знаєтеся на армійських підрозділах?! — здивувався я.

— Тільки на кавалерійських. Свого часу я міг би постачати бойових коней добрій половині наших полків.

— Ого! Маєте свій конезавод?

— На жаль, я збанкрутів. Моє поголів’я зараз зовсім невеличке. Одне лишається незмінне: ви ніде не знайдете кращих жеребців за моїх! Принаймні в наших краях.

Сотника тішила ця розмова — від колишньої суворості на його лиці не лишилося й сліду. Потім він трохи знітився, ніби дозволив собі зайвого, знову насупився й закліпав, зосередившись на апетитній качці.

— Не бажаєте трохи поговорити про наше діло? — запитав він за хвилину.

— Я й сам хотів запропонувати, та за обідом якось недоречно…

Сотник узяв зі столу дзвоник і, теленькнувши, пересів на великий диван, почав набивати люльку.

Зайшла Настя.

— Подай-но нам яблучної наливки, — наказав він і, повернувшись до мене, додав. — Поєднаємо приємне з корисним.

Я вмостився у кріслі навпроти й добув з кишені сюртука невеличкий блокнот та олівець.

— Курите? — поцікавився сотник.

— Ні, дякую. Навіть на війні не призвичаївся.

— Де були?

— Польська кампанія.

Він кивнув і видихнув хмару диму з неабияким задоволенням. Настя принесла тацю з наливкою — міцною, але приємною на смак.

— Отже… З чого б розпочати? — запитав сотник.

— З того вечора, коли сталося вбивство. Скільки, до речі, минуло часу відтоді?

— Сорок днів. І сороковий — саме сьогодні, тому багатьох, про кого йтиметься далі, ви зможете побачити вже ввечері, на поминках…

— Ви знали, з ким вона мала намір зустрітися?

— Соля? — сотник замислився. — Так ми її звали… Соля. Соломія…

— Незвично для наших країв, — зауважив