Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

руху. Проте за весь час своєї роботи він не просто «працював», але показував результати! Окрім викладання, багато років керував археологічними експедиціями, публікував результати досліджень, зокрема, написав дві монографії, які стосувалися типології арибалів і кратерисків від доісторичної доби до класичної античності.

Через два дні після негативної офіційної відповіді: ... на превеликий жаль, згідно із Законом про захист культурної спадщини... ваш проєкт не відповідає критеріям... наведені вище аргументи дозволяють... Управління прийняло рішення... і т.д., і т.п... Начальник відділу... підпис. Оскільки вгамувати гнів, що охопив його тієї миті, не вдалося, він поїхав в Управління доісторичних і класичних пам’яток, готовий вимагати пояснень, горлати, конфліктувати, воювати з усім та всіма, хоч це й не було в його натурі, просто заради власної гідності, і зрештою, героїчно полягти в нерівній боротьбі. Він ультимативно попросив зустрічі з начальником, глянути йому у вічі і вимагати озвучити всі «чому» та «як». Його не пропустили, він наполягав, наполягали й ті, зараз у начальника багато роботи, має невідкладну справу, повинен терміново підготувати звіт для самого міністра. Він трохи постояв перед дверима, брамою Закону, збираючись ногою відкрити їх, влетіти та схопити за барки того пана й сказати все, що про нього думає. Але голос розуму виявився сильнішим, пане начальнику. Це призвело б просто до скандалу. Тож він, як і кафкіанський землемір, так і лишився стояти перед замкненою замковою брамою. До його слуху долітало монотонне гупання з кабінетів. Бух-бух-бух... печатки лишали відтиски на документах. Раз-два... раз-два...

Його напруга позначилася й на університетському житті. Він озирався та скрізь бачив недобрзичливців і ворогів. Його лекції стали нудними, раніше такого не було; це було видно по знуджному вигляді студентів. Книжки випадали в нього з рук, він плутав слайди з доісторичними поселеннями, останками, триптирами, прохоосами та піксидами. Помилково поміж них затесалися родинні світлини, він стоїть у трусиках босий, молоко на губах ще не обсохло, біля хвіртки, його постаріла мама в хустці, що викликало саркастичні смішки в студентської аудиторії.

Через це студентів у його аудиторії-амфітеатрі поменшало. Він не міг підібрати потрібних слів, кілька разів навіть збирався повідомити методиста кафедри про те, що скасовує заняття через недугу. Почувався зле, відчував напади депресії, різкі зміни настрою, одного разу безпричинно накинувся на дружину, потім вони кілька днів не розмовляли, але помирилися, хоч він не визнав за собою вини. Ніколи не визнавав. Але хто вважає себе винним? Убивця, педофіл, нарцис, егоїст?

Отож він не пішов, угу, на ту вечерю з їхньою старою приятелькою. Але саме вона виявилося рятівною соломинкою потопельнику. Хоч він був відсутній, замкнувся вдома, занурившись у свої печалі й скорботи, цього разу за нього всю роботу виконала дружина. Подруга вийшла заміж за одного її колегу-адвоката. Він якось потрапив у політику, стрімке зростання, набув зв’язків, дізнався про входи та виходи й навіть мав намір виставляти свою кандидатуру на наступних депутатських виборах. Тоді була епоха всесильного ПАСОКу[17], партія запустила свої щупаки в усі сфери життя, контролюючи будь-яку форму владних повноважень, видиму чи невидиму, від останнього міністерського клерка до самого міністра. Адвокат узявся залагодити справу й не гаяв часу. Почав рознюхувати, збирати до купи інформацію, зажадав від Дукареліса серйозне обґрунтування того, що на острові існує предмет археологічного дослідження, яке допоможе обійти вже прийняте Управлінням рішення. Дукареліс нашвидкуруч накидав фальшивий звіт, що базувався на уявних даних. Занести його взявся сам адвокат. І через три місяці, після скороченої процедури розгляду — вуаля! — диво сталося, пане депутате! У своїх руках Дукареліс тримав дозвіл від Управління на проведення розкопок з усіма необхідними печатками та підписами. Паралельно було залагоджене з власником відчуженої під розкопки ділянки питання на предмет відшкодувань. Розкопки можна було почати вже наступного літа. Звісно, він ставив на кін свою голову, точніше, свою наукову репутацію, адже і в Управлінні, і в університеті дехто був би не проти схопити його за руку.

12

Саме Антигона була першою, хто ввіткнув ніж в її ребро. Її знайшли біля самої стіни, просто відгортаючи ґрунт. Спочатку з’явилися одна кістка, а потім – увесь жіночий скелет, що непогано зберігся. Вона перелякалася, це було зрозуміло по її голосу, але відразу опанувала себе, адже звернулася до Дукареліса не на ім’я, як це було під час їхніх особливих і таємних зустрічей. Він сидів під своїм тентом і вивчав знахідки, час від часу обтираючи обличчя та шию вологим рушником, попихкуючи люлькою, і уявити не міг, що той зляканий Антигонин зойк — «Пане професоре, сюди!» — змінить його життя і впише його ім’я на скрижалі видатних дослідників Кікладської культури. Жіночий скелет виявиться найважливішою знахідкою цієї археологічної експедиції, яка дасть відповіді на чимало питань щодо доісторичної егейської культури. З цього моменту вона стане об’єктом референцій для всієї грецької археології та поворотним пунктом в його особистому житті.

Отож він метнувся на голос, ще не уявляючи, що сталося, що виходить на поверхню, та помалу його очі почали округлятися: невже це правда? Світ довкола припинив існувати, коли з землі з’явилася вся бічна частина грудної клітини: так, правда. Він стрибнув у розкоп, вихопив ніж з рук Антигони. Торкнувся до її пальців, відчув запах її поту, те, як поруч дихає її тіло, як здіймаються схвильовано груди і його миттєво залила тепла хіть. Він заплющив очі, ні, не зараз, слід угамувати інстинкти, тут же поховання. Його пройняло холодом так, що він аж здригнувся. Відточеними, вправними рухами почав відділяти кістки від землі. Антигона заходилася відчищати їх пензлем. Дукареліс обережно вибирав ґрунт з черевної порожнини та грудної клітини, шийного відділу хребта і розкладав по пакетиках. Він скидався на криміналіста, судмедексперта, який збирає речдоки, виявляючи найменші сліди, найдрібніші деталі, які для інших, невтаємничених, не мали б жодного сенсу. Він знав, що геть усе має значення, якась дрібничка може стати ниткою, що веде до розгадки. Усі облишили свої заняття та гуртом спостерігали за священнодійством. Ангеліки та Павлос постійно фотографували розкоп, Дукареліс лінійкою робив заміри, аж доки скелет повністю не показався на поверхні.

Минуло чимало часу, день переходив у сутінки, на заході сонце ввібралося в темно-пурпурний колір, але ніхто не йшов з місця розкопок. Ця важлива мить викарбувалася в пам’яті кожного, ніхто не нарікав на відсутність води, голод, утому. Але коли опустилася темрява, Дукареліс усіх відправив у поселення — ро-зій-ти-ся! — роботи їм тут більше не було чого. Сам він мав залишитися до приїзду поліції. Капітан завжди