Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"

Ті почали розливати на шапіто якусь рідину. За різким запахом стало зрозуміло, що це – бензин. «Хлопці вирішили погрітися», – імпресаріо намацав на поясі кинджал. Кинджал таки був, бо Пандорський використовував його у фокусах.

– Запалиш, коли я звідси виберуся, – прогуділа одна із тіней і почала віддалятися.

«Овва! Кого ж вибрати? – Пандорський на секунду задумався. – Ні, треба рятувати цирк». Але маленька постать не поспішала ставати підпалювачем. Вона прошкандибала до вагончика Івана Сили і почала розливати бензин там. Далі підперла двері кілком ззовні і дістала сірники. «Оце так! – Пандорський стиснувся в пружину. – Негарно людям перебивати сон!» Ще мить – і пущений ним кинджал вдарив тупим кінцем підпалювача прямо в голову. Той зойкнув і повалився додолу.

Пандорський галантно вклонився, ніби цей трюк спостерігали сотні глядачів, і неквапливо підійшов до лежачого. Звалив його собі на плече і поніс у вагончик.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

У ЯКОМУ ПАНДОРСЬКИЙ ПРОВОДИТЬ ВИХОВНУ РОБОТУ

Карлик пролупив око від сонячного світла і страшенного болю в потилиці. Він хотів торкнутися місця, яке так нило, але руки виявилися зв’язаними.

– Ґуля, – почув він голос Пандорського, який невимушено голився кинджалом.

Піня, побачивши, що він у вагончику імпресаріо, намагався пригадати, що ж сталося.

Може, від вогню він утратив свідомість і Пандорський його врятував?

– Авжеж! – відповів той, ніби читаючи думки. – Саме так: я тебе врятував. Але не від пожежі, а від трупів.

Карлик перелякано закрутив очима.

– А тепер, мій юний пожежнику, – Пандорський акуратно вимив лезо і почав його гострити. – Я хочу знати правду.

Спочатку Піня мовчав.

Але це ніяк не вплинуло на Пандорського. Він акуратно розрізав яблука кинджалом на шматочки і поїдав їх. Взагалі, імпресаріо був прихильником здорового способу життя, тому їв тільки рослинну їжу. Коли горбун почав страждати не так від страху, як від голоду, то розплакався.

Карлик розповідав, що батьків не бачив зроду. Вони відцуралися від нього, щойно Піня народився з фізичними вадами.

Що у дитячому будинку над ним знущалися як могли.

Що жив він у холоді й голоді. І лише несамовита праця над собою зробила його циркачем.

Що жодної рідної душі у цьому світі не має. Була у нього тільки мавпочка Беня, і ту забрав Сила.

– Тому ти вирішив засмажити їх разом, – байдуже вирік Пандорський і розрізав апельсин.

Карлик клявся, що він не розуміє, як це сталося. Що це на нього біс найшов.

– До речі, як звати цього біса? Я маю на увазі другого «пожежника», – Пандорський ретельно пережовував апельсин. Зрозумівши, що імпресаріо знає про спільника, Піня вирішив усе звалити на Фіксу.

– Це все організувала таємна поліція, – від хвилювання карлик аж захлинався. – У них свої порахунки з Іваном. Сила навіть сидів за вбивство.

– Пандорський! – раптом почувся за дверима голос мадам Бухенбах. – Ти чув, як усюди смердить бензином?

Від страху карлик аж затрусився.

– Не видавай! Не видавай! – пропищав він.

– Мадам, я переодягаюся. Секундочку! – крикнув Пандорський, аби виграти час.

– Це, мабуть, наші конкуренти, – не вгавала пані Бухенбах. – Вони вирішили відлякати глядачів запахом бензину. Ха-ха! Які наївні!

– Отже, так, дорогий мій супермене, – Пандорський провів кинджалом біля шиї карлика, а далі розрізав мотузки на руках. Якщо я хоч раз помічу, що ти щось затіваєш проти нашого цирку чи Івана Сили, мадам Бухенбах про все довідається. І тоді тобі доведеться шукати іншого товариства. Я зрозуміло висловився? – Пандорський був тепер сама галантність. Карлик з полегшенням кивнув головою.

– Моя чарівна пані, – промовив імпресаріо, виходячи надвір. – Чи не здається вам, що наш цирк тут засидівся?

– От про це я якраз і хотіла з вами порадитися, – мадам Бухенбах елегантно тримала в руці мундштук із сигареткою. – Якщо нас уже так допікають конкуренти, то не будьмо такими лінивими.

І цирк «Бухенбах» почав збиратися в дорогу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

У ЯКОМУ ІВАН СИЛА СТАЄ НА ЗАХИСТ ТВАРИН

Столиці, міста і містечка, велетенські й зовсім крихітні країни – усе це тепер випало Іванові Силі побачити на власні очі.

Він був захоплений як дитя.

Але найбільше враження на нього справило море, яке він уперше побачив в Іспанії.

Парубійко годинами сидів на березі, вдивляючись у синю далеч.

Як не дивно, але море нагадувало йому рідні гори.

– Старий! – крикнув до нього здалеку Міха. – Тебе мадам Бухенбах шукає.

Іван піднявся, обтріпався від піску і востаннє пустив «жабку». Плаский камінь чотири рази вдарився об хвилі і зник. Сила ще раз глянув, як Голий зі своїм псом хлюпаються у воді, усміхнувся і попрямував до міста.

Мадам Бухенбах була сама люб’язність.

– Мій солодкий ведмедику! – почала лащитися вона до нього. – Маємо унікальну пропозицію.

Іван насторожився: всі такі пропозиції завершувалися для нього важкими трюками.

– Я вже роблю нові номери, від яких публіка шаленіє, – спробував він заперечити.

– Так, коли ти на своєму симпатичному носику згинаєш залізну палицю – це щось незрівнянне!

– А «Зуби мамонта»? – не вгавав Іван. (Під час цього номеру Сила зубами крутив канатом, на якому висіло четверо людей).

– Усе правильно, мій хлопчику, – пані Аделія поклала руку йому на груди. – Але тобі пропонують щось зовсім інше. Ти коли-небудь чув про кориду?

– Це коли з биками борються? – почухав потилицю Іван.

– Так, – ствердно кивнула мадам. – Іспанці пропонують найсильнішій людині Європи спробувати себе у їхньому національному виді змагань.

– От тільки ще з коровами не бився, – буркнув Іван, але те, що його назвали найдужчим, його потішило.

Стадіон ревів як несамовитий. На піску арени вже виднілися сліди крові, але головний поєдинок був попереду. Для Івана Сили вибрали найбільшого бика. Він люто дихав у загоні, б’ючи переднім копитом. На верховинця довго вибирали костюм тореадора, але потрібного розміру так і не знайшли. Тож Іван накинув червоний плащ просто на голі плечі.

Бик відразу кинувся на нього. Парубійко спробував штрикнути його шпагою, але нічого не вийшло. Так повторювалося кілька разів, поки тварина добряче не зачепила Іванові бік.

– Ах ти ж, скотино дурна! – Сила скинув з себе плаща, в якому він плутався, і відкинув подалі шпагу.

Стадіон захвилювався.

– Що виробляє цей чужак?

– Як він боротиметься з розлюченою твариною?

– Це що – кінець бою?

Ніби відчувши прилив нової сили, бугай метнувся просто на Івана.

– Ах! – зітхнули всі, передчуваючи трагедію.

Але трагедії не сталося, бо Іван схопив його за роги.

Так вони