Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Так, ми тоді говорили про той будинок на Ешлі-стріт, що належить місіс Бомонт. Ви говорили щось про бенкети Арджентайн, які він там улаштовував.

— Саме так. Вам, звісно ж, відомо, що саме там Арджентайн обідав за день до... до своєї смерті.

— Ні, я про це не чув.

— О, так. В газетах замовчували це ім'я, щоб не зашкодити репутації місіс Бомонт. Він був її великим другом, і кажуть, що якийсь час після його смерті вона перебувала в жахливому стані.

На обличчі Вільєра з'явився якийсь дивний вираз. Здавалося, він вагався, говорити чи ні. Остін тим часом продовжував:

— Ніколи в житті я не відчував такого страху, як у ті хвилини, коли читав некролог про Арджентайна. Тоді я не міг цього осягнути, та й зараз не можу. Я добре його знав, і мені зовсім не вкладається в голові, з якої причини він, та й інші, раз на те пішло, могли холоднокровно наважитися померти в такий жахливий спосіб. Ви ж знаєте, як люди в Лондоні плещуть язиками про репутацію одне одного, тож будьте певні, що в такій справі, як ця, будь-який замовчуваний скандал чи захований у шафі скелет неодмінно випливли б на поверхню. Але нічого такого не трапилося. А щодо теорії про манію — вона, може, і до вподоби колегії присяжних при коронері, але всі знають, що вона є цілковитою нісенітницею. Манія самогубства — це вам не віспа.

Остін знову замовк із похмурим виглядом. Вільєр також сидів мовчки, дивлячись на свого приятеля. По його обличчю все ще ковзала тінь вагання. Він мовби зважував свої думки і щось обмірковував, тому й сидів, наче набравши води в рота. Остін намагався позбутися спогадів про трагедії, так само безнадійні та заплутані, як лабіринт Дедала[17], і почав підкреслено байдужим голосом говорити про приємніші події та пригоди цього сезону.

— Ця місіс Бомонт, — сказав він, — про яку ми говорили, дуже успішна жінка. Вона мало не штурмом взяла Лондон. А якось днями я зустрів її у Фулгема. Вона справді дивовижна жінка.

— Ви бачили місіс Бомонт?

— Так, біля неї крутилося чимало людей. Гадаю, її можна назвати вродливою, та є в ній щось таке, що мені не сподобалося. У неї витончені риси, але якийсь дивний вираз обличчя. Я не спускав з неї погляду і, вже зібравшись додому, раптом відчув, що бачив її десь раніше.

— Ви, мабуть, зустрічали її в Роу.

— Ні, я переконаний, що ніколи до цього не зустрічав тієї жінки. Саме це мене й бентежить. Я впевнений, що ніколи не бачив нікого схожого на неї. Те відчуття скидалося на якийсь далекий спогад, нечіткий, але невідступний. Єдине, з чим я можу його порівняти — це з тим дивним відчуття, яке іноді з'являється уві сні, коли фантастичні міста, небачені землі й фантомні персонажі здаються звичними та знайомими.

Вільєр кивнув і почав безцільно оглядати кімнату, ніби в пошуках чогось, на що можна було б перевести розмову. Його погляд упав на стару скриню, закриту на готичний засув, схожу на ту, в якій зберігався чудернацький спадок художника.

— Ви написали доктору стосовно Мейріка? — запитав він.

— Так, я написав йому листа з проханням повідомити про всі деталі його хвороби та смерті, але не очікую отримати від нього відповіді ще протягом трьох чи чотирьох тижнів. Я подумав, що в нього варто було б запитати, чи Мейрік, бува, не знав англійки на ім'я Герберт, і якщо так, то чи доктор може надати про неї яку-небудь інформацію. Але дуже ймовірно, що Мейрік випадково зустрівся з нею в Нью-Йорку, чи в Мексиці, чи у Сан-Франциско. Не маю жодного уявлення про подальшу його мандрівку.

— Так, і дуже можливо, що в цієї жінки не одне ім'я.

— Отож-бо. Якби я додумався попросити у вас її портрет, я міг би вкласти його в конверт разом з листом докторові Меттьюсу.

— Справді, як я сам про це не подумав? Ми можемо надіслати його зараз. Але послухайте-но! Що ці хлопчаки там викрикують?

Поки двоє чоловіків розмовляли, з вулиці почав стрімко наростати якийсь нерозбірливий шум. Здійнявшись у східному напрямку, він уже заповнив Пікаділлі. Тихими вуличками котилася злива звуків, і кожне вікно стало рамою для картини із зацікавлених та схвильованих облич. Вигуки та голоси відлунювали вулицею, де жив Вільєр, і, наближаючись, ставали все виразнішими, аж поки з тротуару пролунала відповідь на Вільєрове запитання:

«Жахи Вест-енду! Ще одне жахливе самогубство! Читайте усі подробиці!»

Остін кинувся сходами вниз і одразу ж повернувся з газетою. Вуличний шум та гамір то наростав, то стихав. Вікно було відчинене, і повітря, що струменіло з нього, здавалося, було сповнене жаху. Він почав читати:

«Ще один джентльмен став жертвою страшної епідемії самогубств, що останній місяць охопила Вест-енд. Сьогодні, о першій годині дня, після довгих пошуків було знайдено тіло містера Сідні Крешоу, з будинку Стоків у Фулгемі та Кінг Помероя в Девоні — чоловік висів на гілці дерева у своєму саду. Покійний джентльмен минулий вечір провів у клубі Карлтон і був, як завжди, в гарному гуморі та при доброму здоров'ї. Він покинув клуб близько десятої вечора, а трохи згодом його бачили на Сент-Джеймс-стріт, якою він неквапливо прогулювався. Куди він пішов далі — ніхто не знає. Після того, як знайшли його тіло, одразу ж викликали швидку, але життя вочевидь вже давно згасло. Наскільки відомо, у містера Крешоу не було жодних проблем чи неприємностей. Варто пригадати, що це прикре самогубство — вже п'яте за останній місяць. Представники Скотленд-Ярду не в змозі надати ані найменших пояснень стосовно цих жахливих подій».

Остін у німому страхові відклав газету.

— Я завтра ж покидаю Лондон, — сказав він, — це місто страху. Усе це просто жахливо, Вільєре!

Містер Вільєр мовчки сидів біля вікна, позираючи на вулицю. Він уважно прослухав газетну замітку, і його вже більше не блукала обличчям тінь вагання.

— Заждіть хвильку, Остіне, — сказав він, — я маю розказати вам, що трапилося минулої ночі. Якщо я не помиляюсь, в замітці йдеться про те, що востаннє Крешоу бачили живим на Сент-Джеймс-стріт десь після десятої?

— Здається, так. Дайте-но я ще раз гляну. Так, ваша правда.

— Ага. В такому разі можу посперечатися із цим твердженням. Крешоу бачили після цього, і, запевняю вас, набагато пізніше.