Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Тепер навколо дзижчали серед церковних руж бджоли, а Робін усе питала себе — втисячне,— де була б тепер, якби Метью не подряпався об корал. На тепер уже скасованій терапії її повсякчас тягнуло поговорити про сумніви, які її обсідали, відколи вона погодилася лишитися в шлюбі.

В подальші місяці, особливо коли вони з Метью більш-менш поладнали, їй здавалося, що слушно було дати шлюбу шанс,— але Робін повсякчас думала про це саме як про шанс, і сама ця думка іноді змушувала її лежати безсонною серед ночі й лаяти себе за те, що отак малодушно не змогла звільнитися, щойно Метью одужав.

Страйкові вона ніколи не розповідала, що саме сталося, чому саме вона вирішила таки не топити свій шлюб. Мабуть, саме тому їхня дружба так охолола і вони так віддалилися одне від одного. Повернувшись із весільної подорожі, Робін виявила, що Страйк змінив ставлення до неї — і мабуть (це Робін визнавала), вона теж почала інакше ставитися до нього через те, що почула, коли у відчаї дзвонила йому з бару на Мальдивах.

— Отже, лишаєшся? — грубо спитав він, глянувши на обручку в неї на пальці.

Його тон зачепив її, так само як і той факт, що Страйк ніколи не питав, нащо вона вирішила спробувати, більше не цікавився її життям удома, навіть не натякав, що пам’ятає про ті обійми на сходах.

Чи Страйк так усе Облаштував, чи воно склалося випадково, але після справи «Шеклвелльського різника» спільно над справами вони більше не працювати. Наслідуючи старшого партнера, Робін і собі пристала на холодний професіоналізм.

Та іноді Робін ставало страшно: що коли Страйк не цінує її так, як раніше, бо вона показала себе згідливою і боягузливою? Кілька місяців тому відбулася ніякова розмова, коли Страйк порадив їй узяти паузу, питав, чи точно вона оговталася після ножового нападу. Сприйнявши це за сумнів у власній хоробрості й боячись, що знову відійде на другий план, утратить єдину частину життя, яка нині дає їй радість, Робін запевнила, що з нею все чудово, і з подвоєним завзяттям узялася до справ.

Завібрував поставлений на мовчазний режим мобільний у сумці. Робін дістала його — глянути, хто дзвонить. Страйк. Також вона побачила, що він дзвонив раніше, поки вона радісно прощалася з клінікою «Вільєрс-траст».

— Привіт,— відповіла вона.— Вибач, не чула, що ти дзвонив.

— Та нічого. Нормально переїхала?

— Нормально,— відповіла Робін.

— Просто хотів тобі сказати, що найняв нового підрядника. Звати Сем Барклей.

— Чудово,— відповіла Робін, дивлячись, як виблискує мушка на розкішній рожевій троянді.— Що за один?

— Армійський,— сказав Страйк.

— Військова поліція?

— Е... не зовсім.

Коли Страйк розповів їй історію Сема Барклея, Робін зрозуміла, що всміхається.

— Отже, ти взяв на роботу маляра-декоратора, що любить подиміти шмаллю?

— Він вживає шмаль через вейп,— виправив Страйк, і Робін зрозуміла, що він там теж усміхається.— Турбується про здоров’я. Дитина народилася.

— Ну, за описом він... цікавий.

Робін зачекала, але Страйк нічого не сказав.

— Побачимось у суботу ввечері,— мовила вона.

Робін відчувала себе зобов’язаною запросити Страйка на їхні з Метью входини, оскільки запросила і їхнього найчастішого й найнадійнішого підрядника, Енді Гатчинса, а отже, не запросити Страйка буде дивно. Вона здивувалася, коли він прийняв запрошення.

— Так, побачимося.

— А Лорелея прийде? — спитала Робін, прагнучи говорити недбало, але не маючи певності, що вдалося.

Страйк у центрі Лондона вирішив, що почув у її тоні сардонічну ноту, ніби Робін запрошувала його визнати, що його дівчина називається абсурдним псевдонімом. Колись він зачепився б за це, почав би питати, що за проблема з іменем «Лорелея», радо посперечався б... але це були небезпечні води.

— Так, вона прийде. Запрошення на двох...

— Авжеж, на двох,— поспіхом погодилася Робін.— Гаразд, побачимося...

— Зажди,— попросив Страйк.

Він сидів у офісі сам, бо відіслав Деніз додому. Та не хотіла йти, адже тимчасовим платять погодинно, і тільки коли Страйк запевнив, що заплатить як за повний день, Деніз зібрала речі, не замовкаючи ні на мить.

— Удень сталася дивна річ,— сказав Страйк.

Робін уважно, не перериваючи, вислухала живу оповідь Страйка про короткий візит Біллі. Під кінець вона вже навіть не переймалася через холодність Страйка. Він говорив, як Страйк минулорічний.

— Він точно психічно хворий,— сказав Страйк, вдивляючись у чисту блакить неба за вікном.— Можливо, в стані гострого психозу.

— Так, але...

— Знаю,— відповів Страйк. Він узяв записник, з якого Біллі видер аркуш з недописаною адресою, і неуважно покрутив його у вільній руці.— Чи він психічно хворий і тому думає, що бачив, як задушили дитину? Чи він психічно хворий і таки бачив, як задушили дитину?

Обоє трохи помовчали, кожен на свій лад обмірковуючи історію Біллі та знаючи, що інший робить те саме. Коротку дружню мить роздумів перервав кокер-спанієль, який непомітно для Робін вийшов з руж і без попередження поклав свій холодний ніс їй на тепле коліно. Робін зойкнула.

— Що за чорт?

— Та нічого... собака...

— Де це ти?

— На цвинтарі.

— Що? Нащо?

— Просто вивчаю район. Я краще піду,— сказала вона, спинаючись на ноги.— Мені ще вдома меблі збирати.

— Гаразд,— озвався Страйк з давнішою холодністю.— Побачимося в суботу.

— Я страшенно перепрошую,— сказала підстаркувата власниця спанієля, коли Робін поклала мобільний у сумочку.— Ви боїтеся собак?

— Зовсім ні,— відповіла Робін, усміхнулася і погладила золотаву голову пса.— Він просто заскочив мене зненацька, та й усе.

Ідучи додому повз гігантські черепи, Робін думала про Біллі, якого Страйк описав так яскраво, що здавалося, ніби Робін з ним теж знайома.

Глибоко задумана, Робін уперше за тиждень не підняла очей на паб «Білий лебідь», як проходила повз. Високо над вулицею на розі будинку висів самотній різьблений лебідь, і щоразу, коли Робін проходила під ним, вона згадувала своє буремне весілля.