Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
„Тобі це вдається?“
„Почасти. Але бракує сил… Певніше, ментальної енерґії[5]. Об’єднаймо наші зусилля“.
„Залюбки. Тільки як?“
„Елементарно“ (З цією відповіддю прийшла „картинка“: два серця зливаються в одне).
Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків запитання.
„А бодай тебе! — сказала вона. — Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене“.
„Гаразд, умовила“.
Наш діалог тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
— …густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль… Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра…
Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя зосереджений і напружений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші вуста зустрілись і злилися в поцілунку.
„Ну, нарешті!…“
Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.
Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енерґією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
Нарешті їй це вдалося…
Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми відсахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу -
крізь суцільний морок
(що аж різав у вічі)
та мертву тишу
(що аж дзвеніла в вухах).
Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
На щастя, невдовзі ми знепритомніли.
Розділ 3
Кер-Маґні
Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.
За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, обмебльованій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай мені грець!
На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки, довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.
Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.
Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поряд — два фотелі з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок вишиті золотом три геральдичні корони.
І нарешті оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку…
— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!
Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
— Вже прочумався?
— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?
— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
— Ну і?
— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.
— Або в якійсь казковій країні.
— В іншому вимірі?
— Може, й так.
Я підвівся на ліжку й сів.
— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє чаклунськими здібностями, однак не контролює їх.
Я мусив визнати слушність її слів.
— Атож, винні. От і вклепалися в історію.
— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
Інна всміхнулась у відповідь:
— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко», після закриття браузера.
