Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аж нарешті на літаку мені трапився чолов’яга, якого моя відповідь анітрохи не здивувала.
«Which Ukraine? — діловито перепитав він. — Polish one or Russian one?»
«Soviet one, — відповів я, силувано усміхаючись. — So far».
Щодо «so far» (наразі) — я мав рацію. Не минуло й двох літ, як Совєтський Союз розвалився, а проте умовний поділ України на «польську» й «російську» не тільки не зник, а й із плином часу поглибився.
Років через десять після тієї розмови я опублікував статтю, а згодом і цілу книжку під назвою «Дві України», де спробував був показати, що на одній території, в рамках однієї держави формуються фактично дві різні нації — не лише з різними мовами та культурами, а й із кардинально відмінними символічними кодами, з несумісними уявленнями про національних героїв (та антигероїв), з абсолютно іншим розумінням свого минулого та, що найгірше, майбутнього. Я назвав ці дві групи «аборигенною» та «креольською», маючи на увазі в одному випадку насамперед автохтонне населення та створений ним національний проект, подібний до інших східноєвропейських; а в іншому — колоністів, їхніх нащадків та аборигенів, асимільованих до панівної мови й культури і, здебільшого, перейнятих суто колонізаторською зневагою до мови й культури своїх колишніх одноплемінників.
Я розумів тоді й розумію нині, що цей поділ — доволі умовний. Українське суспільство — набагато складніше, люди мають чимало інших ідентичностей, крім національних та мовно-культурних, ці ідентичності часто змішуються, змінюються, витворюють різні ієрархії, перетікають одна в одну. І все ж, коли йдеться про побудову держави-нації, саме національні ідентичності, а не соціальні, тендерні чи якісь інші є вирішальними. Бо ж національний проект залежить насамперед від них — від того, з якою національною спільнотою ототожнюють себе громадяни, яким бачать минуле й майбутнє цієї спільноти, які символи і культурні коди вважають для себе спільними, об’єднавчими, які цінності і традиції визнають своїми.
І тут важко заперечити наявність в Україні двох різних спільнот, кожна з яких вважає країну «своєю», а проте пропонує національний проект, кардинально чужий і геть неприйнятний для іншої. Ці спільноти є внутрішньо різнорідними, і національний проект кожної з них має істотні внутрішні політико-ідеологічні відмінності — умовно, від ліберального до тоталітарного. А проте за всієї їхньої індивідуальної та політико-ідеологічної різнорідності, кожна спільнота має спільний знаменник: ставлення до колоніалізму, до його наслідків та до потреби їхнього подолання. Це те, що нас кардинально ділить на дві спільноти, які можна назвати по-різному — «аборигенами» і «креолами», «корінним населенням» і «напливовим», «націоналістами» й «уніоністами» (де «уніонізм» означає ототожнення себе не так із реальною Росією, як із міфічною православно-східнослов’янською спільнотою — місцевим аналогом мусульманської «умми»). Всі ці терміни доволі приблизні, бо ж не описують усієї повноти та складності явища, а лише вказують на певну дихотомію, тенденцію, евристичну модель, яка дає змогу багато чого, хоча й далеко не все, зрозуміти.
У принципі, це цивілізаційний поділ, який корелює не лише з мовно-культурними, а й із політичними преференціями та зовнішньополітичними орієнтаціями, з істотно відмінними ціннісними системами. Просторово він корелює із поділом на центр і захід versus південь та схід, тобто на терени, які історично зазнали тою чи тою мірою вестернізації в рамках Польщі та Австро-Угорщини, і терени, колонізовані допіру в XIX столітті й позбавлені іншого цивілізаційного досвіду поза російсько-імперським.
Головні лінії поділу проходять, однак, не у просторі, а у головах громадян, причому межі тут теж розмиті: та сама людина може хотіти абсолютно несумісних речей і підтримувати цілком протилежні твердження. Соціологи вже давно зауважили, що дві третини опитаних українців підтримують незалежність і дві третини хочуть союзу з Росією та Білоруссю, дві третини хочуть до Європейського Союзу і дві третини — до Євразійського, дві третини хочуть демократії і дві третини — авторитарного лідера, дві третини підтримують вільний ринок і дві третини хочуть державного регулювання цін, дві третини висловлюються за відродження української мови і дві третини підтримують нинішній статус-кво, який об’єктивно сприяє подальшій русифікації. Соціологи називають таку свідомість амбівалентною, я волію називати її інфантильною. Приблизно так само мала дитина не розуміє, що за обмежені кошти не можна мати всього одночасно, треба вибирати щось одне — або кока-колу, або морозиво.
Суспільна амбівалентність, хоч як це парадоксально, тримає поки що Україну купи. Вона не дає їй ані розпастися на дві частини, які натурально би рушили в протилежні боки, ані перетворитися на десятикратно побільшений різновид Ольстеру, де дві спільноти з несумісними історичними наративами, символами й ідентичностями загнали себе в глухий кут безконечних взаємопоборювань. Але інфантильність, якщо тільки це не психічний розлад, рано чи пізно долається, людина дорослішає і мусить таки робити відповідальний вибір — на добре чи зле. Якщо в Україні у найближчі десятиліття не постане правової держави, здатної забезпечити компроміс між двома основними спільнотами, їй не уникнути одного з двох описаних вище сценаріїв.
Сьогодні, відповідаючи американському співрозмовнику на його запитання, з якої саме України я походжу, я відповів би, мабуть, так само: «Із совєтської». Додавши хіба що префікс «пост». Але з наголосом — на «совєтській».
серпень 2011
2. THESAURUS POLONIA
Понад мурами
1.
«Курица не птица, Польша не заграница», — гласила, пригадується, популярна совєтська приказка. Професійний психолог, імовірно, догледить у ній не лише традиційну російсько-совєтську зневагу до «полячишек», а й глибші комплекси, зокрема заздрість і те, що Юнґ би назвав проекцією назовні власної «тіні». Як і кожна народна приказка, вона не лише озвучувала певну житейську мудрість, а й виявляла її непевність та неостаточність. Бо ж незаперечні істини є настільки очевидними, що приказок не потребують.
Правдивий «закордон» починався і справді не в Польщі, а значно далі — за Берлінським муром, за «залізною завісою», проникнути за яку пересічним мешканцям комуністичного раю було неможливо. Сказане, проте, не означає, що потрапити до Польщі (чи іншої «братньої соціалістичної країни») було набагато легше. Хоч усіх їх і не вважали правдивими «птицями», себто «за-границями», виїжджати до них можна було лише на запрошення перевірених родичів або ж у складі так званої «туристичної групи» за путівками, що їх розподіляли серед передовиків виробництва, громадських активістів, стукачів та інших лояльних, а ще краще — гіперлояльних підданих.
У середині 70-х я вирішив теж спробувати — хоча й не мав особливих ілюзій щодо офіційної відповіді. Це був, радше, експеримент на самому собі — різновид, сказати б, польових досліджень. І відповідь із ОВІРу справді прийшла через кілька місяців — саме
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.