Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, то ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, котрим за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадриду. Чи, скажімо, шмат Південної Африки — з під влади Лондона. Місцеві аборигени, однак можуть мати інше уявлення про справжню сутність цих компрадорських «еліт» та про загальний характер їхньої “незалежної держави».
2. Пригоди з ідентичністю
Моє відкриття національної ідентичності відбулося десь у підлітковому віці, наприкінці 60-х, коли я почав ставити собі, а відатак і іншим, украй незручні, особливо на ті часи, запитання. Чому українці не мають тих самих мовно-культурних прав, що росіяни? Чому я не можу дивитися своєю мовою кінофільмів чи телепрограм? Чому жоден росіянин не переходить у розмові зі мною на українську, а навпаки — очікує або й вимагає, щоб я перейшов на російську? А якщо я цього не роблю — обзиває мене «націоналістом»? Чому влада таврує український, естонський та всякий інший «націоналізм», але ніколи й ніде — російський? Чи не тому, що російський шовінізм, власне, і є правдивою ідеологією цієї влади?
Ці та інші питання поступово ускладнювалися й поглиблювались, тож за допомогою звичайної логіки я дійшов урешті неминучого, хоча й політично крамольного висновку, що Совєтський Союз — це держава насамперед росіян, що саме вони мають у ній упривілейоване, панівне становище, тимчасом як усі інші повинні прийняти це панування як певну «історичну закономірність» і визнати власну політичну підлеглість та мовно-культурну неповноцінність щодо панівної, «прогресивнішої» начебто, групи. За цю покірність «націонали» отримували певні мовно-культурні права у своєму гетто — спрепаровані колонізаторами версії власної історії, літератури, культури, — версії настільки сфальшовані, вихолощені та спримітивізовані, що вони лише поглиблювали комплекс неповноцінності та бажання якомога скоріш асимілюватися до «справжньої», «історично перспективнішої» культури. Непокірливих, натомість, брутально карали, про що я теж досить скоро довідався і навіть пересвідчився на власному досвіді, коли мене 1973 року вигнали з Політехніки за політично безневинний загалом самвидав.
Перестройка відкрила мені доступ до світу і до нових текстів, зокрема до класичних праць постструктуралістів та розвинених на Заході постколоніальних студій. Моє загальне розуміння української ситуації від цього не змінилося, проте істотно змінився інструментарій, яким можна цю ситуацію тонше й глибше аналізувати, і змінився понятійний апарат, яким її можна докладніше і проникливіше описувати.
Найголовнішим було розуміння імперського дискурсу як способу здійснення влади, як засобу колоніального домінування. Такий підхід давав мені змогу деконструювати панівне мовлення і сховану за ним партикулярну ідеологію, котра маскується під «об’єктивність» і «позапартійність», «наукове знання» і «здоровий глузд», під загальноприйняту й самоочевидну «норму», хоч по суті сама штучно ту «норму» витворює, насаджує і підтримує.
Найнаочнішим прикладом такого дискурсивного домінування є, наприклад, «загальноприйняте» в Києві та інших містах розмовляння російською (дарма що вдома, за даними соціологів, принаймні третина киян спілкуються по-українськи). Ця «норма» була витворена специфічними колоніальними дискурсами у поєднанні з поліційним терором проти «націоналістів», до яких автоматично зараховували всіх публічно україномовних; сьогодні ця «норма» підтримує себе вже й без терору, спираючись головно на «здоровий глузд». Насправді той «глузд» є всього лиш продуктом колоніальної індоктринацїї, дискурсивно витвореною «нормальністю», що дійсно комфортна для колонізаторів, бо підтримує їхнє домінування, проте аж ніяк не для колонізованих, котрим цю патологію подають як «норму»: так, мовляв, «історично склалося». Насправді не «склалося», а було штучно створено за допомогою цілком конкретних політичних дій, соціальної, сказати б, «інженерії».
Безумовно, західні постколоніальні студії мають істотний, подеколи ключовий расовий компонент, який неможливо беспосередньо перенести на українсько-російські стосунки. Для українців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» мова — на противагу «білій», російській. Змінити її неважко, тож у цьому сенсі російський колоніалізм був щодо українців інклюзивним. Він давав шанс кожному з них на індивідуальному рівні інтегруватися в панівну спільноту.
Проте психологічний механізм поневолення в усіх колоніалізмах подібний. Він передбачає для колонізованих засвоєння негативного уявлення про самих себе, яке накинули їм колонізатори. Якщо панівна група трактує колонізованих як нижчу расу («быки», «кугуты», «жлобы», «хохлы», «колхоз» і подібне), то поневолені під цим дискурсивним (а часом і поліцейським) тиском переймають погляд колонізаторів і бачать себе саме такими — неповноцінними, недорозвиненими — і, природно, намагаються дистинціюватися від власної упослідженої групи та приєднатися до панівної. Вони імітують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «своїми», демонстрають особливу погорду до свого минулого — до малоосвічених колгоспних «хохлів», і особливу ненависть до «хохлів» освічених, котрі, попри освіту, не піддалися асиміляції.
У середині 80-х, пригадую, моя київська сусідка («хохлушка», як вона себе називала) щиро дивувалася, що ми розмовляємо з нашою кількарічною донькою по-українськи. «Зачем вы ребенку жизнь калечите?!..» — співчутливо казала вона, розуміючи без надмірних інтелектуальних рефлексій, на основі самого лише повсякденного досвіду та «здорового глузду», що ми справді створюємо дитині непотрібні проблеми в майбутньому — і з довколишнім, доволі агресивним щодо української мови середовищем, і з тодішньою владою, для якої всяка освічена україномовність була безсумнівною ознакою «буржуазного націоналізму».
Дитина виросла, пішла 1991 року до школи, закінчила бакалаврат у Києві, магістерку в Кембріджі і докторат у Парижі, опанувала з десяток європейських мов і повернулася в Україну бо вважає, що тут життя — цікавіше. А нещодавно вона навіть скористалася зі свого знання російської, побувавши уперше в житті в Москві і з подивом пересвідчившись, що там, на відміну від Києва, української й справді не розуміють.
3. (Двадцять) дві України
Навесні 1990 року я вперше потрапив до США, де відразу ж зіткнувся з проблемою витлумачення американцям, хто я і звідки.
«I’m from Ukraine», — бадьоро відказував я, але це не справляло на них жодного враження.
«Bahrejn?» — перепитував дехто. Інші просто стенали плечима. Або чемно кивали, нічого, однак, при
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.