Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Коли ми від їхали від обозу. Ти подивився на нього і сказав: «Хто ж візьметься порахувати, скільки тепер у нас добра?» Ось я й порахувала. А заразом Федота Стрільця примусила згадати, скільки товару він уже у Полісся доставив. І людей відвів...

— Розумниця… — щиро похвалив черницю. — Може, мені одружитися з тобою, Бджілко? А що? Ідеальна жінка б із тебе вийшла. Чоловік ще подумати до ладу не встигне, чого хоче, як ти вже все робиш.

— Не можна мені, отамане… — зітхнула Меліса, цього разу не відводячи погляд і навіть зашарілася злегка. — Я Пану нашому вінчана… Але, якщо тобі буде завгодно… якщо це справді важливо… і… і необхідно… думаю, архієпископ Хальтенберг не відмовить… Оголосить постриг недійсним, зніме з мене сан та дасть дозвіл на шлюб.

Твою дивізію. Пожартував, називається.

— Але це зовсім не обов'язково, — мабуть помітивши мою розгубленість, швидко додала Меліса. — Можеш хоч цілий гарем за басурманським звичаєм завести, я все одно залишусь твоєю вірною слугою… Поки не відбудеться пророцтво.

Серйозно так сказала. Дуже... І не без підтексту. Типу, а от якщо ти зі шляху істинного звернеш і призначення проігнорувати надумаєш — нарікай на себе. О-хо-хо... Хто б мені розповів про нього докладніше? Гаразд, поживемо — побачимо. У будь-якому випадку, поки я не відмовляюся навідріз вирушити до Альварії, з боку Меліси на мене чекають лише приємні сюрпризи. А от коли опинимося там, тоді й будемо міркувати: що і як… Якщо дівчата помилилися, і згаданий архієпископ вирішить, що я самозванець, якого вкрай необхідно позбутися.

— Пане воєводо! Яка радість! Яка несподіванка! Ви повернулися!

О, а ось і комітет по зустрічі намалювався, в особі старости Михася, дозволяючи закруглити розмову з Мелісою, що ставала занадто серйозною.

А старий, нічого, спритний. Раніше за всіх наспів. Стоїть, кланяється... Сини його, орли, як на підбір, шапки ламають. І дочка чи невістка з короваєм на вишитому рушнику… Вдягнена, нарум'янена. Офігіти. Отак і привчають до панських замашок. Мужикам кивнути недбало… Відщипнути від хліба… Дівчину по пухкій щічці погладити. М-да… Розмріявся. А чим бунти кріпаків закінчуються, нагадати? Особливо ті, де пан своїх людей нижче тварин рахував? Отож…

— І тобі, Михасю, здоров'я міцного! — зістрибую з коня. — Чого турбувався даремно? Я ж не повз села їхав.

— Це як сказати… — порожевів від задоволення староста. — Таперича хороми ваші вона де! — вказав на дитинець. — Лише не все встигли зробити. Не раніше завтрашнього чекали. Комендант наш… — старий розмашисто перехрестився, — рано-вранці майже з усім ополченням і міліцією в поле помчав. А Анастасія ще з вечора тамочки… — знову погляд у бік дитинця… — усю ніч баб та мужиків ганяє. Квапиться облаштувати кімнати. Чому гінця заздалегідь не відправили? Не попередили…

— Не велика біда, Михасю… — недбало відмахнувся. — Головне, що вдома… А зайвий раз на сіннику чи в курені заночувати — козакові не біда.

Не втримався… Ущипнув не лише коровай, а й тугий бочок. Дівчина тільки віями затремтіла і на старосту покосилася, чи не помітив.

«Угамуйся, безсоромник! Справ вище даху того ж дитинця, а тобі одне в голові!» — обурилася совість.

«А чого вони спокушають?» — мляво відбрикнув я.

— Дочка? — поцікавився у Михася. — Красуня…

— Дружина…

«Офігіти! Я себе сексуально заклопотаним вважав, а тут трухлявий столітній пень з молоденькою одружується... Пардон. Помилка. Старий – так. Замшілий — поза всяким сумнівом. Але не трухлявий. Міцний ще корінням. Якщо на дівчат плани має»

— Ну, ти даєш… старосто.

Я не ханжа і нічого такого не мав на увазі, але старий поквапився пояснити.

— З полону вона, пане… Все одно з хлопців ніхто б під вінець не покликав. А так — і їй є до кого голову притулити, і мені бобилем вік доживати не доведеться. Адже овдовів я… Діти виросли, своїми сім'ями обзавелися.

— Та ти чого сповідуєшся? — зупинив я старосту. — Я не панотець — гріхи не відпускаю. Якщо за згодою все — мир вам та любов… живіть у радості.

— Золоті слова, милостивець!

Ух ти! А Настуня яка. Теж вільне життя на користь пішло. Розквітла, як троянда. Недаремно дяк так за нею ввивався. М-да… За що й поплатився.

— Все у нас добре у Поліссі, тільки священика немає. Як бусурмани живемо… Люду он скільки примножилась. А ні повінчати, ні похрестити. Ні на цвинтар знести… Та й очиститися багатьом, після басурманської неволі не завадить. Сповідатися, причаститися… Не по-людськи це, пане. Не по-божому. Тож кланяємось ми тобі всією громадою — дозволь церкву збудувати. Колишня вже зовсім згнила. Того й гляди, розвалиться. А в нову і священик прийде. Навіть просити не доведеться.

Молодка відважила земний уклін.

«Без церкви — поселення, з церквою — село», виникла в голові десь вичитана довідка. А село — це добре. Це вже розвиток. Наступний крок — городище. І дохід інший, і повага. Власник міста має більшу вагу, ніж власник хутора. Стане в нагоді, коли з іншими вельможами спілкуватися почну.

— Добре… Добре, що нагадали. Даю дозвіл. І не церкву — кам'яний храм закладайте. Виділю гроші. Днями буду в Смоленську, скажу про те архімандриту і візьму в нього грамоту. І клірика попрошу прислати. Щоб усі честь-почесті, як за православними канонами належить.