Читати книгу - "Земля мертвих"

— У мене склалося враження, що ви не розумієте, якою є насправді пані Корсо.

— Знаю її як свої п’ять пальців.

— Я про зовнішні показники. Трудові досягнення Емілії Корсо вражають. Захистила дипломи мовою, що не є рідною для неї. Після отримання французького громадянства займала посаду в Міністерстві сільського господарства, згодом — у Міністерстві соціальних справ. Нині друга особа в Державному секретаріаті, помічниця Міністра освіти. Безперечно, вона просуватиметься й далі.

— Ну то й що?

— А те, що ви — лише скромний комендант поліції.

— Один з найкращих у 36-му будинку!

Метр Жано поклала руки на шкіряну поверхню кольору зеленої пляшки. Наманікюрені нігті скидалися на криваво-червону шкаралупу краба. Коли вона встигала причепуритися? Чи були в неї діти? Чоловік? А як вона надумає розлучитися, хто її напахтить парфумами?

— Ніхто не сумнівається у вашій професійності, Стефане, — додала вона м’якше, — але ваш послужний список, так би мовити, зіграє проти вас…

— Не думаю.

— Кілька років ви працювали в комісаріатах, згодом — у БРШР, БПТЛ, а тоді — в Бригаді протидії наркозлочинам, тобто здебільшого перебували серед бандитів, збоченців і дилерів.

— Не серед них, а проти них.

— Це те саме. Ваше життя минає в отруйному середовищі. А тепер ви працюєте в Бригаді карного розшуку — тим гірше. Цілодобово стикаєтеся з убивцями.

Корсо зіщулився на кріслі, немов тупоголовий учень, що не хоче розмовляти з учителем. Останні слова ще раз упевнили його в тому, що він і так завжди знав: поліціянти існують лише для того, аби чистити стоки та забезпечувати спокій чесних громадян. Благородне покликання, однак воно перетворює їх на парій. Усі визнають, що між копами та злочинцями є потаємний зв’язок, родинна подібність.

— Вирішили познущатися з мене чи як?

— Лише дивлюся на справу очима судді. Геть не дивно, що вас уважно вивчатимуть: хто ви, чим займаєтеся.

— Йдеться про мене як батька, я пнуся зі шкіри, аби…

— Пані Корсо стверджує, що вас ніколи немає поруч і у вас жахливий розклад.

— Неправда. Завжди вертаюся наприкінці робочого дня, щоб побачитися з Таде й повечеряти з ним разом.

Адвокатеса розсміялася майже розчулено.

— Ніхто вам не повірить. Злочинці не працюють в усталений час.

— У Бригаді карного розшуку розклад завжди той самий. Я більше не сиджу в засідках і не бігаю за бандитами.

— Пані Корсо каже, що ви п’єте.

— Келих вина, зрідка. Не більше норми.

— Вона також запевняє, що ви вживаєте наркотики.

Корсо здригнувся: кокаїнове минуле, вбивство Мами, анонімне лікування.

— Брехня.

— Справді? — не повірила вона. — Ані смужки порошку вряди-годи?

— Я ішачив на Нарковідділ. Коли ночами чатуєш на продавця трави, щоб прихопити його, часом кортить збадьоритися. Але тепер усе позаду.

Жано перегорнула сторінку, а також виділила деякі рядки в документі.

— Вона стверджує, що ви небезпечний і тримаєте зброю.

— Якщо й тримаю, то лише для захисту невинних.

— Ви вбили п’ятьох людей. Її адвокат десь доп’яла протоколи, що засвідчують ваші подвиги. Пункти 33, 34, 35, 47 і 63. Мушу визнати: вона добре попрацювала.

Сімох, сонечко. Миттєво згадав убитого горопаху з автостоянки, що порпався в багажнику. Череп його приятеля розбився об стіну, і через відкритий рот у нього вийшов димок від пострілу.

— Лише виконував свої обов’язки, — захищався він. — Або я, або вони. До того ж уколошкав найзапекліших душогубів.

— Вона також дорікає, що ви зловживали силою.

— Знову неправда. Ніколи не даю волю рукам.

— Адвокат додала до справи цілу купу скарг на вас із боку підозрюваних, що…

— Та це ж найгірші покидьки! Хай їм грець, ви хоч уявляєте, з ким я щодня спілкуюся? Що ви собі думаєте? Гадаєте, що побалакаєте з ними ґречно — і вони вам усе розпатякають? Вулиця — суцільна боротьба. Моя сила слугує суспільному благу. Але в звичайному житті я не годен когось образити.

Адвокатеса нашкрябала кілька слів і знову заговорила:

— Проте є скарга від 4 січня 2016 року… Пункт 57 висновків. Емілія Корсо обстежилася в лікаря наступного дня. Він засвідчив, що…

Корсо нетерпляче змахнув рукою. На мить заплющив очі й пригадав той доленосний вечір, коли він її застукав, а тоді збагнув, як далеко Емілія може зайти в божевільних витівках: чхати вона хотіла, що в кімнаті поруч спить син. У ту мить він не бити її хотів, боявся тільки, що вона заподіє собі справжнього лиха.

— Вона сама себе мордувала.

— Тобто навмисно покалічила себе?

— Не зовсім так, як ви могли б подумати. Вона…

— Прошу?

— Годі. — Корсо схилився над письмовим столом і почув, як під кріслом зарипіли дерев’яні ніжки. Краплі поту виступили на корінцях волосся. — Не піду цим шляхом. Допоможіть мені знайти іншу зачіпку, аби я міг виграти справу.

— Якщо ви не хочете обвинувачувати суперницю, вигадайте щось надзвичайне, спробуйте виокремитися з натовпу простих смертних.

Тоді йому спало на думку:

— Ви щось чули про вбивство стриптизерки? Вчора мені доручили розслідувати справу.

— Сподіваєтеся знайти злочинця?

Досі не з’явилося жодної підказки, після зустрічі з Борнеком він ще більше занепав духом, а сам убивця розчинився серед мільйонів мешканців Іль-де-Франса.

— Я його заарештую.

— В такому разі ви можете сподіватися на перемогу. Героєві годі відмовити.

Він уже налаштувався йти, як вона додала:

— Зберіть свідчення на вашу користь. Знайдіть фотографії, де ви вдвох відпочиваєте, проводите час. Мені треба, щоб на світлинах ви були разом.

— Буде з цього якась користь?

— Якщо вам удасться спіймати вбивцю, світлини стануть у пригоді.

12

Він сів у машину й набрав номер Емілії: хотів спитати, о котрій годині міг би заїхати по сина. Навряд чи вона зацікавлена тепер вступати з ним у суперечки.

— Що тобі від мене треба? — спитала вона, щойно впізнала його голос.

— Телефоную, бо маємо якось домовитися цього вечора.

— Ти про що?

Корсо зачмихав носом — спокійно, прошу тебе.

— О котрій я можу забрати Таде?

Він почув її сміх. Притлумлений, крижаний, самотній — схожий на неї. Або на жарт, що зрозуміють лише свої.

— Літаєш у хмарах — навіть на календар не поглянув.

— Ти з мене не кепкуй, —