Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Повернувшись, я зустрілась поглядом з доберманом.

– О-у, то це ти. Ну так, звісно. Чом би і доберманам не володіти магією, – кинула собі під ніс я.

Не звертаючи уваги на мої слова, пес знову зробив спробу наблизитись. Я опустила обидві руки вниз і нервово почала спостерігати за подальшими діями собаки. А він підійшов і підсунув голову мені під руку.

В очах різко попливло, зникла чіткість, і поле мого бачення почало звужуватися, поки перед моїм поглядом не залишилася невелика ділянка просвіту. Спочатку я не на жарт злякалася: ще осліпнути не вистачало. Але в той же момент зрозуміла, що розмитість перед очима концентрувала увагу на одному предметі, а точніше на одній пляшці.

На середній полиці, майже по центру, стояв один з найбільших бутелів. У ньому було не менше двох літрів. При цьому на вигляд була ніби звичайнісінька вода: прозора, негазована рідина.

Зробивши різкий крок уперед, я простягла руку до заповітної пляшки. Тільки-но мої пальці торкнулися холодного скла – зір повернувся до норми. Вже впевненіше перехопивши свою здобич, я відірвала пляшку від полиці. На мій подив вона була практично невагомою. Далі я обернулася до мого мовчазного (переважно) штурмана.

– Ну що, веди далі.

До чого докотилася, говорю з собакою. Так ще й за головного його вважаю. Як у мультику «Рататуй», тільки замість пацюка – пес. Добре, що доберман уже вийшов з комори, і не побачив, як я посміхнулась. Хоча навіть якби побачив, навряд чи зрозумів про що я думаю. Сподіваюся, не зрозумів. Адже він думки не читає?

Повернувшись у головну кімнату, ми з моїм поводирем попрямували прямісінько до дівчини, що досі лежала непритомна. Я вже зрозуміла, що це зілля, чим би воно не було, призначалося саме їй. Підійшовши, я швидко опустилася на коліна й обережно поклала на них голову дівчини. Після цього відкрутила кришку пляшки і піднесла її шийку до губ своєї однокурсниці.

Спочатку вона ніяк не хотіла ковтати рідину, більшість її просто стікала з її обличчя на мої ноги та підлогу. Але після пари залитих порцій ліків, вона почала сама робити невеликі ковтки. І перш ніж осушити пляшку на чверть, повіки дівчини затріпотіли, і вона розплющила очі.

Швидко оцінивши ситуацію, вона спокійно забрала в мене з рук пляшечку і, піднявшись на ліктях, продовжила спустошувати її вміст самостійно. А мені лише залишалося дивуватися, як дівчина, що менше години тому нагадувала небіжницю, нині живіша за всіх живих. Вже точно бадьоріше за мене.

Коли половина рідини була успішно випита, дівчина енергійно піднялася на ноги і попрямувала в дальню частину кімнати. Там знайшлась невелика вбудована кухня, яку я навіть не помітила. Хоча кухнею це назвати можна було з великою натяжкою, адже тут не спостерігалося ні холодильника, ні плити, ні мийки, ні хоч якогось предмета з кухонної техніки. Масивна барна стійка відокремлювала вітальню від порожніх кухонних поверхонь.

Підстрибнувши, дівчина сіла на стільницю, а мені махнула головою на один із барних стільців, куди я й попрямувала.

– Лілія, – дзвінким голосом промовила вона. Я не зовсім зрозуміла, що вона має на увазі і здивовано глянула на неї. – Лілія Потоцька, – уточнила вона. – Можна просто Лілі, але в жодному разі не Ліля, мене це дратує.

При цьому дівчина була така спокійна, навіть можна сказати безтурботна.

– Ти мало не померла, – висловила те, що мене справді хвилювало.

– Але не померла ж, – махнула рукою вона. – До того ж це не привід тепер сидіти з траурним обличчям та гадати, що могло б бути.

То був прозорий натяк на мене. Сказати щиро мене це навіть якось зачепило. Тому я спробувала розслабитися. Ну що ж, якщо їй все одно, то мені й поготів має бути начхати.

– Віталіна Колеснікова. Можна просто Віта.

Лілі якось дивно перезирнулась зі своїм собакою, а потім, ледве стримуючи усмішку, запитала:

– І хто це в тебе в сім'ї такий дотепний?

– Ти про ім'я? – не одразу зрозуміла цю реакцію я, а після її кивка я розгублено промовила: – У мене лише мама. Батько пішов ще до мого народження. Але що тебе так насмішило?

– Ти знаєш значення свого імені?

– Чесно, ні. Я не любитель усіх цих прихованих смислів, символізму та підтекстів. Люди називають дітей іменами, які їм подобаються, от і все.

– Повір, ти геть-чисто помиляєшся. У нашому світі імена завжди мають значення. Іноді навіть більш приховані, ніж може здатися, – вона говорила це дуже серйозно, але після невеликої паузи продовжила знову весело: – Ось твоє ім'я з латині означає «Життя».

– Дуже обнадійливо, – пирхнула я, – але що тут смішного?

– А те, що серед наших, таких як ти часто називають «Смерть».

Вона продовжувала злегка усміхатися, а мені стало зовсім не до сміху. Я чудово розуміла, що наша розмова незабаром перейде до серйозних і складних тем. Але була до цього не готова. У мене була купа запитань, але почути відповіді на них здавалося вироком. Вироком, страшнішим за швидку страту. Вироком, що зруйнує мою реальність. Вироком, після якого моє життя більше ніколи не буде колишнім. До того ж страшенно розболілася голова. Мій організм, який ще не прийшов у норму, відмовлявся приймати нові знання в голову, яка й так пережила достатньо за сьогодні.