Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Худий і небалакучий, чимраз змарніліший і мовчазніший, сеу Жиль утримував сім’ю, продаючи не надто ходові товари, — це приносило скромний дохід, якого заледве вистачало на щоденне існування: буденні витрати, оплата квартири на другому поверсі на Ладейрі-до-Алву, одяг дітям; а також потурання буржуазній чваньковитості дони Розилди з її примхливими забаганками, прагненням жити у розкоші, як найзаможніші сім’ї, з її заповітною мрією потрапити у світські кола і належати до них. Доні Розилді здавалися огидними більшість її сусідів, обділених, на її думку, долею — продавці, державні службовці, касири та кравчині. Вона зневажала цих плебеїв, які не вміють приховати своєї бідності, цуралася їх, пихато поводилася з ними, вважаючи, що потрібно виявляти повагу лише «респектабельним родинам» — про це вона не раз казала покійному Жилю, спіймавши чоловіка на гарячому, коли він смакував пивце в компанії Казузи Безодні, лотерейного маклера і вимагача, якого вважали філософом і чи не найлегковажнішою людиною в кварталі. Прізвисько Безодня йому дали не випадково, Казуза любив випити, і його ненаситну горлянку можна було порівняти лише з безоднею.

Чому ж сеу Жиль не бажав спілкуватися з доктором Карлосом Пассушем — затребуваним лікарем, з інженером Вале — впливовою особою в секретаріаті Транспортного відділу, з телеграфістом Пейшоту — літнім паном, який збирався на пенсію, досягнувши неабияких висот у поштовому відомстві, з молодим журналістом Насіфе, який отримував чималий прибуток від «Сучасного торговця» за, якщо вірити рекламі, «невтомний захист інтересів баїянської комерції»? Насправді всі ці люди були сусідами Жиля і належали до кола «респектабельних сімей»… Недорікуватий Жиль не вмів навіть друзів обирати; якщо він не сидів із Безоднею в «Чудовій місцині», то грав біля дому Атенора Ліми в триктрак або в шашки, і це, либонь, була єдина радість у його житті. Цього Атенора Ліму, комерсанта з Табоане і одного з постійних Жілевих клієнтів, можна було б зарахувати до «респектабельних» сусідів, якби не його зв’язок, що про нього всі знали, з негритянкою Жувентиною, яка спершу служила у Ліми. Тепер вона весь час сиділа біля вікна, мала власну прислугу, словом, поводилася нахабно і зухвало, а її гучні передрачки з доною Розилдою чула вся Ладейра-до-Алву. А недолугий Жиль, всівшись просто на тротуарі брудної вулиці, люб’язно вітався з тією простолюдинкою, наче то була дружина священика чи судді.

Зусилля дони Розилди подружитися з впливовими людьми були марні: з сімейством Коста — нащадками помітного політичного діяча і власниками величезної плантації в Матата (іменем цього знаного політика було названо одну з вулиць, а його онук Нелсон став видатним банкіром і промисловцем); з сімейством Марінью Фалкау з Фейра-де-Сантани, в крамниці якого Жиль замолоду стажувався (сеу Жоау Марінью позичив йому грошей, щоб він міг переїхати до столиці), з доктором Луїсом Енріке Діас Таварес, директором відділу, що всі вважали його розумахою і який публікував свої статті в газетах, — його ім’я вона вимовляла з особливою гордістю і щоразу нагадувала про свій з ним родинний зв’язок: «Це мій кум, хрестив мого Ейтора».

Перебираючи ці солідні знайомства та ганячи Жілевих приятелів, вона драматично запитувала співрозмовників, сусідів, вулицю, місто і весь світ: чим же вона так завинила перед Богом, за що він покарав її чоловіком, не здатним забезпечити достойного життя, відповідного до її походження і кола друзів? В одних комерсантів справа процвітала, зростала клієнтура, продажі і вони отримували вагомі премії. Купували собі будинки або ж земельні ділянки, щоб потім будувати особняки. Інші навіть могли дозволити собі таку розкіш, як автомобіль, — наприклад, їхній хороший знайомий Розалву Медейрос, родом зі штату Алаґоас, який лише кілька років тому прибув із Масейо з порожніми руками, а тепер он їздить на власному «студебекері». Цей Розалву так запишався, що одного дня, проїжджаючи вулицею Чилі, не впізнав дону Розилду і мало не збив, коли вона з люб’язною усмішкою кинулася назустріч машині, щоб привітати успішного чоловікового колегу. Хоч як це дивно, той не лише її перелякав, а ще й, різко засигналивши, вилаяв:

— Що, на той світ закортіло, гадина колюча?!

За якихось три-чотири роки цей нахаба завдяки своїй хитрості та харизматичності заробив на фармацевтичних товарах на автомобіль, вступив до Баїянського тенісного клубу, зблизився з багатьма політиками і багатіями, словом, перетворився на важливу персону і он як задер носа! Дона Розилда скреготіла зубами: ну що ж їй робити з цим йолопом Жилем?!

А Жиль із зразками своїх товарів — шнурками, підтяжками, накрохмаленими комірцями і манжетами — волочився пішки або ж їздив трамваєм; він спеціалізувався на товарах, що давно вийшли з моди, обмежуючись старими магазинчиками з дріб’язковим крамом і вузьким колом клієнтів із передмість. Він не вмів вийти з цього замкненого кола і все життя тупцював на місці. Ніхто не вірив у його здібності, а сам він і поготів.

Якось він зрозумів, що втомився від постійних нарікань і скарг дружини, усвідомив, що всі його старання не приносять ані радості, ані результату. Порту, його шваґер, чоловік Літи — Розилдиної сестри, теж зі шкури ліз, щоб заробити на життя уроками креслення й математики в державному ремісничому училищі Паріпе. Щодня Порту їздив туди потягом, прокидаючись удосвіта і повертаючись пізно ввечері. Проте щонеділі він блукав вулицями міста зі своїми пензлями та фарбами, малюючи яскраві міські пейзажі, і це миле хобі дарувало йому стільки радості, що ніхто ніколи не бачив, щоб він був у поганому настрої або ж нудьгував. І одружився не на Розилді, а на Літі, бо, на відміну від сестри, вона була свята жінка, від неї ніхто ніколи не чув лихого слова ні про людину, ні про будь-яке живе створіння.

Жилеві не щастило навіть у шашках і нардах. Атенор Ліма сідав із ним грати, тільки якщо не було сильнішого партнера; а щодо сеу Зеки Серри, чемпіона кварталу, то він, навіть щоб просто вбити час, ні за що не погоджувався на такого нецікавого, посереднього та неуважного партнера. До того ж дона Розилда зажадала, щоб Жиль раз і назавжди перестав спілкуватися з Казузою Безоднею, який нещодавно вийшов із в’язниці і досі перебував під слідством, отже — дуже потребував співчуття, підтримки та опіки. І Жиль, наче та полохлива курка, оминав місця, де міг здибатися з Безоднею, покірно виконуючи наказ дружини.

Так і не досягнувши успіху в своїй жертовній праці, одного холодного і вологого зимового дня він підхопив