Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

***

Пари пролітають непомітно. На обід я вирішую не йти в кафетерій — боюся там зіштовхнутися з Ярославом. Одну сцену за моєї участі всі вже спостерігали, до другої я поки що не готова.

Звісно, Ніка насупилася, коли я сказала, що маю забігти в бібліотеку замість обіду, але все ж не наполягала.

А от мій так званий хлопець не перестає надсилати повідомлення. На які я, звісно, не відповідаю.

Я розумію, що нам доведеться поговорити, але поки не знаю, що сказати і як, тому не хочу бачитися з ним.

***

Виходячи з універу, я вже здалеку помічаю друзів Ярослава. Його самого видно не було, але я розумію, що він десь поряд. Набравшись сміливості й зробивши глибокий вдих, я дочекалась Ніки та вийшла на вулицю.

Дівчина відразу підходить до Андрія і прилипає до його губ, а я зупиняюся осторонь.

— Щось тебе зовсім не видно, крихітко? Ярик скучає... — усміхається Артур, але я розумію, що він просто знущається.

— Я сюди вступила, щоб вчитися. Тож це і роблю.

Погляди хлопців зупиняються на мені. Я не можу зрозуміти, що в них на думці, але те, що їм начхати, бачуся я з Ярославом чи ні — це однозначно. 

“Не хотіла б я мати таких друзів”, — пролітає у моїй голові.

А через секунду я наче підлітаю над землею і з криком впиваюся нігтями у міцну руку, яка обвиває мою талію.

— Ой, ой! Кішечко, ніжніше! — зі сміхом кричить Ярослав і ставить мене на ноги.

Всі навколо зупиняються, розглядаючи нас, а друзі Ярослава плескають у долоні, заливаючись сміхом. Схоже, мені єдиній це не здається смішним...

— Виявляється, ти вмієш і кігтики випускати, — притягуючи мене в обійми, промовляє хлопець.

— Нам треба поговорити, — я вирішую розставити всі крапки над “і”.

— Хлопці, не чекайте нас, нам треба усамітнитися… — тягнучи мене в бік спортзалу, кричить Ярослав хлопцям, на що чується нова хвиля сміху.

Похитавши головою, я просто спокійно плетусь за ним. Цієї миті дуже шкодую, що погодилася на його пропозицію. Я ж навіть не хотіла з ним зустрічатися. Навіщо сказала “так” — сама не розумію.

Але мозок підкидає  факт, з яким я не могла посперечатися. Якби не погодилася, то не зустріла б Давида в той вечір. І щось при згадці про нього всередині мене загоряється. Цей чоловік викликав у мені бурю емоцій і бажань. Приховувати це від себе просто безглуздо. Але я точно знаю: більше ніхто і ніколи не дізнається мій секрет. І настане час, коли я закохаюся по-справжньому і забуду все, що зараз відчуваю.

— Ну от, маленька, тут ми самі. Я тебе слухаю, — вичікувально промовляє Ярослав.

Ми стоїмо посеред порожнього спортзалу. На вустах хлопця красується легка усмішка, а очі розглядають мене з цікавістю. Цей вираз обличчя — саме таким я його побачила вперше. Але зараз не відчуваю нічого. Так, симпатичний хлопець, але не більше. Напевно, це дивно...

— Ярославе, я повинна тобі сказати...

Але мене перебиває дзвінок його мобільного. Хлопець витягує телефон з задньої кишені штанів і дивиться на екран.

— Вибач, секундочку. Я киваю. 

Хвилиною раніше, хвилиною пізніше — немає значення.

— Так, брате. Зрозумів. Я вже йду, — шипить у слухавку він.

Зрозуміло, хто йому телефонує. А по словах ясно, що розмову доведеться відкласти.

Ярослав завершує розмову і кидає телефон у рюкзак, матюкнувшись.

— Брат приїхав. Чекає біля воріт.

— Гаразд, я розумію. Завтра зранку поговоримо.

— Добре, — широко усміхається хлопець. Він явно не розуміє, про що буде мова.

— Все, ходімо, мала. А то мій брат чекати не любить.

— Куди?

— Як куди? Ми тебе додому підкинемо.

Я хочу сказати, що не потрібно і за мною машина, напевно, вже приїхала, але сильна рука вже тягне мене по коридору до виходу.

Тільки коли ми опиняємося біля воріт, мені вдається вирватися з рук Ярослава і я зупиняюся прямо перед машиною Давида. Машинально мої очі піднімаються, і наші погляди перетинаються.

Всередині все затремтіло, а тіло завмирає на місці.

Давид стоїть біля водійських дверей з телефоном у руках. Біла сорочка підкреслює ідеальне підкачане тіло. Закочені рукави відкривають вигляд на мускулисті чоловічі руки. Трохи розпатлане, чорне волосся надає йому грайливості, але очі… Бездонні, карі очі з зеленим вкрапленням. Коли я бачила його вперше, то не помітила цього, тому що було темно, але зараз... Я не можу відірватися від його погляду.

— Брате, підкинемо Сашу додому? — з марення мене витягує голос Ярослава.

— Чого б ні, — кутики губ чоловіка поповзуть догори. А спокійний, майже ніжний голос пробирає до кісток.

— Не потрібно. За мною водій приїхав.

Я починаю метушливо озиратися. Напрошуюсь, сподіваючись знайти татову машину, і видихаю, коли бачу Дмитра Олександровича, який стоїть через вулицю від університету.

— Бувайте, — прощаюсь, не дивлячись на братів, і ледве не біжу до автомобіля.

Видихаю тільки тоді, коли водій заводить двигун і ми рушаємо, залишаючи хлопців позаду.

Ні, ні, з цим точно треба щось робити. І більше ніколи не перетинатися ні з Ярославом, ні, тим паче, з Давидом. 

Я вирішила для себе це остаточно. 

Ось тільки не знала, що моїм планам не вдасться здійснитися…

Любі читачі.

Проди будуть з понеділка)

Гарних вихідних. Мирного неба !