Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Я обійшов Теда й наблизився до дверей ательє. Вони були хромовані й наполовину засклені. Єдиний спосіб потрапити всередину — це вибити скло.

Але я не хотів цього робити — надто багато шуму.

— Чи не можна зайти через чорний хід? — поцікавився я.

— Зайти? — перепитав він. На його обличчі читався страх. — Але ж ви не хочете...?

— Звісно, що хочу — але вас я сюди не вплутуватиму, — відповів я. — Їдьте додому!

Він повагався, потім вперто сказав:

— Якщо ви йдете туди, то я — з вами!

— Ні, — твердо сказав я. — Мені платять за те, що я підставляю свою шию. Якщо вас спіймають, то батько знатиме, що ви мені допомагаєте. А я цього не хочу. Ви мені корисні, поки про це ніхто не знає. Ви й так багато зробили. Їдьте додому і покладіться на мене.

Він знову завагався, однак цього разу кивнув, погоджуючись.

— Гадаю, ви праві, — сказав він неохоче. — Вдома навіть не знають, що я взяв машину. Вона вам потрібна?

— Я би міг нею скористатися, але хтось може її впізнати. Тож забирайте її та їдьте додому.

— Я би не хотів полишати вас отак... — почав було він, але я не був схильний провести залишок ночі в суперечках.

— Послухайте мене — їдьте звідси! — сказав я і, полишивши його біля машини, пішов вулицею униз. В сотні ярдів помітив бічну вуличку. Пірнувши у темряву, почав гадати, чи приведе вона мене до чорного ходу ательє. Почув, як завівся двигун, і «понтіак» з шаленою швидкістю рвонув із місця. Перед тим, як звернути у вуличку, я провів поглядом габаритні вогні авта.

Мені відлягло він серця, коли побачив, що він поїхав. Непрофесіонал в такій справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе.

Вуличка була вузенька та смердюча. І вона таки привела мене до чорного ходу в будівлю, де розташовувалось фотоательє. Місце було погано освітлене. Двері не справляли враження особливо міцних, отож я просто підважив їх плечима і штовхнув. Вони лише скрипнули. Тоді я знову натиснув на них — вже сильніше. Почувся тріск, і цього разу двері піддалися й відчинилися. Я відступив на крок і прислухався. На вулиці і в будівлі було тихо. Прикриваючи рукою ліхтарика, я зазирнув у відчинені двері і пройшов у вузький коридорчик. Переді мною були двері, що вели в приміщення ательє. Інші двері, справа, були напіввідчинені.

Я пройшов коридором і відчинив двері ательє. На вікнах не було жалюзі, тож світло місяця дозволяло мені роздивитися довкруж. Я швидко роззирнувся, і, не побачивши нічого, що могло б мене насторожити, знову вийшов у коридор. Не мав жодного бажання, щоби мене помітив перший-ліпший коп, що проходитиме повз.

Відчинив інші двері. Зайшов у велике приміщення, яке, вочевидь, слугувало лабораторією. Підлога була всіяна обрізками фотографій. Картон та фотопапір горами лежали на двох столах у центрі кімнати. Промінь ліхтарика проповз кімнатою і висвітив підлогу. Я уважно оглянув камін, де було повно попелу від спалених паперів, але не знайшов нічого, що можна було б пов’язати зі зникненням дівчат.

Я відсунув капелюха з лоба і визирнув у вікно. Сам не знав, для чого це роблю, але сподівався, що побачу там щось важливе для себе. Тоді знову пішов до дверей і визирнув у провулок. Сюди неможливо під’їхати машиною. Це мене спантеличило. Я не міг зрозуміти, як можна було вивести дівчат з ательє — якщо їх справді викрали звідси.

Поки я стояв, розмірковуючи, почув, як на шаленій швидкості до ательє наближається машина. Вже за мить пролунав скрегіт гальм, і авто різко зупинилося. Я швидко пройшов у коридорчик і зачинив за собою двері. Рухаючись блискавично, підійшов до дверей, що вели в ательє, і відчинив їх на кілька дюймів.

Крізь вікно-вітрину я міг бачити вулицю. Великий спортивний автомобіль зупинився біля ательє, і звідси вилізло троє чоловіків. Один з них залишився коло машини, пильно оглядаючи вулицю. Двоє інших ступили на тротуар, і один з них вставив ключ у замок та відчинив двері ательє.

Це сталося так швидко, що я не встиг сховатися в коридорі. Зачинив двері і вичекав, тримаючи руку на револьвері.

Почув, як ті двоє заходять в ательє.

— Швидше віддирай її, — сказав один з них. — За п’ять хвилин тут вже буде поліцейський патруль.

Голос у чоловіка був хрипкий і дихав він важко.

— Ну ж бо, не тремти так, — відповів інший грубим голосом. — Дай-но мені ту фотографію!

Я почув, як щось важке впало на підлогу, і прочинив двері, однак не зміг розгледіти, що ж там відбувається.

— Я не можу туди добратися, — сказав чоловік із хрипким голосом. — Дивись, що робиш, йолопе! — рявкнув інший, із грубим голосом. — Ти розвалиш усю вітрину!

Знову почулася приглушена сварка, і тоді той, що з грубим голосом, сказав:

— Добре! Вимітаймося звідси!

Я почув, як вони йдуть до дверей, виходять і замикають за собою двері на ключ.

Я обережно зазирнув у приміщення ательє. І побачив крізь вікно-вітрину, як вони сідають в машину. Я не встиг їх роздивитися, однак запримітив, що всі вони дужі й широкоплечі. Один з них міг навіть бути Джеффом Джорданом, однак я не був у цьому впевнений.

Авто рвонуло з місця.

Якщо поліцейський патруль буде тут за п’ять хвилин, то й мені слід забиратися. Я швидко оглянув кімнату, але у темряві не можна було збагнути, що саме зробили тут ті двоє. Тож я попрямував у коридорчик, щоби вийти через чорний хід.

Уже відчиняючи двері, помітив, що на підлозі щось біліє. Направив туди промінь ліхтарика. Просто в мене під ногами лежав зіжмаканий носовичок. Я підняв його. Це був крихітний мережаний жіночий носовичок з монограмою «М. Д.», вишитою у кутику.

Я вийшов на вуличку, зачинив за собою двері і швидко подався униз.

Для мене ініціали «М.Д.» означали лише одне — хусточка належала Мері Дрейк! Із цим доказом та фотографіями трьох інших дівчат, що свідчили про їх викрадення, я міг створити неабиякі проблеми для Мейсі — якщо він не захоче зі мною співпрацювати. Викрадення людей — прерогатива ФБР, і цих