Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Стоїмо, як і застигли, безцільно. Начебто й не впиваємося поглядами одне в одного, але іноді очима зустрічаємося.

Якби кожен контакт був довшим — може, й грім серед ясного неба нас вдарив б.

У голові я ігнорую те, що сталося на парковці.

Як епізод тимчасового божевілля.

Але його голос раз у раз просочується крізь завали відсторонених думок.

І бридкими словами.

Розпещена дівка. Така сама, як і вони. Не так сильно хочеш урятувати дитячий будинок.

І... відчайдушними, пристрасними.

Іди до мене. Іди сюди, дай мені... Аліса.

Коли він робить крок убік, я різко розвертаюся і тупаю в потрібному напрямку дуже швидко.

І, насправді, хочу зірватися на біг.

— // —

Після обіду наступного дня доїжджаю до земельної ділянки на велосипеді. Бензин витрачати не можу, та й відстань тут невелика.

Але й крутити педалями в таку спеку — потім вже більше ні чорта не захочеться.

Підготовка до концерту майже завершена. Навіть саундчек у процесі.

Уже з натовпу сяк-так обзираю поміст з обладнанням і гігантськими екранами, бо народ потихеньку збирається.

Дивуюся з приводу напливу людей, але виявляється пустили автобуси з сусідніх селищ. Навіть зі столиці люди примчали, бо «дехто» не поскупився на кілька молодіжних суперзірок.

«Декого» поки що не видно, і мені можна спокійно співіснувати з власними легенями.

Глядацька зона облаштована дивно й косо-криво: вона поділена на нерівномірні зони, обтягнуті сіткою.

Сіткою міцною і незрозумілого призначення на відкритому повітрі. Це ж безкоштовний концерт. Навіщо сітка, якщо квитки не перевіряють?

Обходжу все по периметру ще раз, намагаюся зрозуміти, як це все-таки має працювати.

Зони, на мою думку, занадто маленькі.

Настрою повідомляти комусь свої спостереження немає, бо я тут явно гість небажаний.

Бачу здалеку Єгора, але не підходжу. Нехай готується до виступу.

Помічаю, як Матвій встановлює своє звукове обладнання збоку від помосту. Дивно. Але взагалі... Так, він же захоплюється цими справами. Грається усілякими записами і бавиться кустарним звуковим продюсуванням.

Піком ідіотизму було не взяти з собою води, і не взяти з собою гаманець. Блін, ці кліматичні зміни не жарти — третій тиждень травня, а зараз градусів тридцять, напевно.

І повітря — сухе, наче з пергаменту кисень витягуєш.

В одній із близьких до сцени секцій помічаю, що частину сітки ще докручують — бо міняють банер якийсь. Сподіваюся, там написані пафосні слова і наліплено зображення Кулакова на весь розворот.

Вкраду потім, і буду реготати до кінця життя.

Але банер — присвячений одній із поп-груп.

Кулак уже вихопив мене поглядом здалеку, і дивиться, напевно, деякий час.

У роті пересихає ще сильніше. Не хочу, щоб хтось витріщався на мене.

Йому точно спекотно в цій бейсболці, але здогадуюся, що його столична Величність уникає зайвої уваги до своєї персони. Кумедно, враховуючи, навіщо це все затівається.

Хитаю головою сама собі, бо вся піарна благодійність злодіїв, убивць і олігархів завжди вбога й абсурдна.

Усе-таки я здивована, що Кулаков на це пішов. Уже десять років, як усі великі люди все порішали і забули, а він раптом почав тільки зараз. Не дай бог у мери столиці мітить.

Фу.

Ні, в житті не повірю.

Він зістрибує з помосту, і над ребрами гроза одразу збирається. Відкидаю голову назад — щоб допомогти серцю вирівнятися. Логічно? Логічно. Воно одразу заспокоюється, ага. На наносекунду.

Може, він іде у напрямку до мене, а може, й ні.

Пізніше громіздкий обрис Кулакова проглядається в стовпотворінні праворуч. Тож, найімовірніше, він прямує в мій бік.

Щоб не спостерігати ганебно за кожним його важким рухом, обдаровую своєю увагою банер і непригвинчену сітку. Ну от навіщо її взагалі тут кріпити? Щоб під час тисняви всі захекалися?

На той час, як Кулак доходить до мене, я вже кричу робітникам. Прикриваю ребром долоні очі від сонця:

— Вона перетягнута праворуч! І краще залишити просвіт по всій довжині сітки, щоб одразу відтягнути, якщо що.

Вони повертаються в мій бік, але дотримуватися цінних вказівок явно не збираються.

— Містобудівна інспекція тільки через тиждень приїде, — повідомляє Кулаков мені. — У четвер.

Дивлюся на нього, все ще не забираючи долоню від обличчя. Вельми актуально: якщо він і не світило, то все одно громіздкий, як Юпітер.

Не хочу морщитися, тому прикушую губу, щоб приховати досаду. Тиждень — занадто довго.

Примчав сюди зараз, аби повідомити мені радісну для себе новину?

Намагаюся розгадати, але не можу. Ні вихопити щось із його обличчя, ні розпізнати щось у позі.

Звичайно, я б поставила на те, що в нього все домовлено в інспекції. Або Кулаков зараз знаходиться якраз у процесі, звідси й затримка.

— Отже, чекаємо, —навмисно байдуже підсумовую.

Він раптово ледь не скалиться. Присягаюся, у нього під нерівною шкірою на обличчі хвилі люті прокочуються. І штовхають одна одну. І ще, у нього щетина така...

Заводжуся з півоберта, їй-богу, у мене навіть у горлі мотор дзижчить. Настільки хочу слова якісь викинути назовні.

Я взагалі миролюбна і не агресивна співрозмовниця. Сором парою клубочиться в мізках. Це я тільки на Кулака так реагую.

— Жодна з твоїх довбаних поправок не увійде до фінальної версії, — випалює Кулак. Руки на грудях схрещує.

— Довбаних? — примружуюся. — Тобто, ти тільки вдаєш, що готовий на компроміси йти?

— Я ніколи, — зло заводить він, — нічого не вдаю, принцесо. Надумай норм поправки, тоді будемо базарити.

— Ми вже базаримо, — спалахую я. Він наближається до мене, переносячи вагу на іншу ногу, і я втрачаю нитку думки. — Якщо ти не помітив... ми щодня обговорюємо так звані довбані поправки.