Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 14

Вийшовши з автомобіля біля навчального корпусу, Мирослав закусив губу, аби не посміхнутись.

Це було б недоречно.

Сміятися, поки Богдан так журився, враз розгубивши позитивний настрій.

Можливо, через розмову в машині. Напевно, саме через неї. Мирослав не збирався щось пояснювати чи вибачатися, його підступний план полягав у тому, щоб розповісти про орієнтацію.

Розмова про дівчину — зовсім не випадковість.

Мирослав зіграв партію як по нотах, поставив невинне питання про колір, потім перескочив на особисте життя і змусив Богдана поцікавитися, чи зустрічався з кимось Мирослав. Отак він і дійшов до свого фундаментального: «Я більше по хлопцях». В машині Мирослав сповна насолодився ефектом, який він призвів на мера.

І в нього майже не залишилося сумнівів, що Богдан, як мінімум, бісексуальний.

Ну не міг чоловік його віку та його статусу так хвилюватись і губитися через те, що його співрозмовник любив члени. Подумаєш, любив члени, і? Ні, тут ховалося щось інше. І особисте. Крім того, Мирослав і до знайомства з Богданом підозрював у ньому «свого», він прочитав багато чуток про орієнтацію їхнього нового гарненького і навіть трохи миловидного мера.

Не знайди Мирослав ці плітки, швидше за все, не наважився б поводити себе зухвало.

А так, якщо подумати, що Мирослав втрачав?

Йому випала можливість три місяці тусуватися з симпатичним, швидше за все, геєм. Він готовий був докласти зусиль, щоб отримати трохи солодкого. Одноразового сексу вистачило би, на відносини Мирослав не розраховував і сам стосунків не прагнув.

В роздумах Мирослав стояв біля автомобіля, поки Богдан копався в ньому, відчинивши задні дверцята.

— Ось, — підняв він руку з важким дзеркальним фотоапаратом. — Це тобі. Щоб ти без діла не тинявся, знімай мене, гостей, ораторів, ремонт і так далі. Передам потім нашим для прес-релізу.

— Я не фотограф.

— Нічого, навчишся, — знизав плечима Богдан і пішов.

Навіть не почекав Мирослава, не озирнувся, щоб перевірити, чи йшов він.

Мирослав попрямував тим же маршрутом.

Не збирався він ходити по п'ятах за Богданом — самостійно розбереться і, добре вже, познімає.

Усередині зібралося багато людей і майже ніхто з них не відповідав віку Мирослава. Літні люди за шістдесят оточили Богдана Олександровича — напевно, працювали в університеті і відчули здобич. Щоб чимось зайняти руки, Мирослав натиснув «ВКЛ» на модному «Кеноні» і підніс видошукач до очей. Фотоапарат, напевно, мав безліч крутих ручних налаштувань, у них він не розбирався, тому поклався на автоматичний режим і зробив фото.

Богдан тиснув руку незнайомцю з чорним кучерявим волоссям, уже ріденьким, але гарно укладеним.

— Непогано виходить, — сам себе похвалив Мирослав.

Через п'ять хвилин він зробив штук п'ятдесят фотографій, а то й більше. Поклацав випадкових людей, тих, що були в офіційних костюмах, пройшовся по картинах на стінах і не відмовив собі в задоволенні помилуватися через скляне віконце на самого мера.

Той безперечно відчував себе у своїй стихії, виглядав розслабленим і щирим.

Використавши зум, Мирослав сфокусувався на його обличчі, потім опустився і зробив кілька знімків його губ, мабуть, гладких та м'яких. Принаймні вони виглядали саме так. У кадр випадково потрапила долоня, якою Богдан торкнувся підборіддя, і наступний знімок Мирослав присвятив рукам мера. Йому одразу згадався вираз про руки піаніста, у Богдана вони так виглядали. І хоча на музичних інструментах він не грав, але струни душі Мирослава чіпляв цими довгими пальцями з виразними кісточками з легкістю.

Мирослав опустив камеру і зробив знімок сідниць мера. Після прийому відразу видалить пустощі.

Добре. І ще один.

Останній.

Від споглядання принад Богдана Мирослав навіть спітнів, а коли глянув на нього не через віконце фотоапарата, то здригнувся вже не через сексуальні переживання. До нього просто на бенкеті підійшов Вадим Білецький. Людина, від якої залежало життя самого Мирослава. І судячи з того, що бачив Мирослав, розмова між ними відбувалася навряд чи дружня, Білецький досить активно жестикулював, а Богдан схрестив руки на грудях. Захисний жест.

Мирослав втрутитися не міг, він навіть на очі Білецькому траплятися на такому заході не мав права, а то почнуться запитання… Поки вони розмовляли, Мирослав спостерігав, намагався розібрати по губах, зрозуміти слова… Розійшлися вони так само різко, як і зустрілися, Білецький раптом підняв палець, наче пригрозив Богданові, а той пирхнув і різко відвернувся від нього.

Всю другу частину заходу Мирослав думав про них, схиляючись до думки, що Білецький був здатен створити проблеми непоступливому Богданові. І тільки віддавши фотоапарат меру, сівши до нього в теплу машину і пристебнувши ремінь безпеки, Мир згадав, що так і не видалив жодну компрометуючу його фотографію з флешки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно