Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Дика спека охопила аудиторію. Тільки початок травня, а сонце нещадно гріло наше містечко, змушуючи задихатися від розпеченого повітря. Прочинене вікно зовсім не допомагало врятуватися від задухи, свіже повітря тільки ковзало по верхніх рядах аудиторії. Я знову подивилася на екран ноутбука, але літери відразу попливли перед очима і я, здаючись, зачинила кришку.

— Тетяно Юріївно, ну будь ласка, поставте трійку. Вам що складно чи що? — заканючив мій улюблений студент Чернов. Хоч і постійно пропускає пари, але дуже хороший хлопець. На відміну від своїх старанних одногрупників, завжди допомагає мені. Потрібно перетягнути важкий стіл? З'їздити за потрібними документами на інший кінець міста? Чернов тут як тут. Навіть просити не треба. Все сам зробить.

— Чернов, — припинила його благання, втомлено потираючи скроні.

Мої думки кружляли далеко від університетської аудиторії. Вони залишилися в квартирі, з сусідом і його слинявим собакою.

Цікаво, що вони зараз роблять?

Вранці я одягла строгу блузу зі спідницею, викликала таксі і з мокрим волоссям вибігла з власного будинку. Тихо та обережно, щоб не потрапити зайвий раз на очі Руслану. Але він, схоже, і сам не дуже горів бажанням бачитися зі мною. Із душу сусід так і не вийшов за мною.

Щоразу я прокручувала в голові вчорашні події, ранок… одночасно такий гарячий і дивовижний ранок. Я невагомо провела пальцями по шиї, згадуючи палкі поцілунки Руслана, його пестощі. Між ніг занило як від фантомного болю, і я різко струснула головою, проганяючи хтиві картинки з голови. Знайшла про що думати. Це все надто неправильно. Так не можна робити. Не можна приводити чужого мужика в дім і просити його вчити сексу. Не можна пестити себе при ньому і виконувати його завдання, наче безвольна рабиня. Не можна. Мені не сімнадцять років, щоб так бездумно шукати собі проблеми на п'яту точку. Сьогодні ж попрошу Руслана з'їхати.

— Тетяно Юріївно… — студент клацнув пальцями перед моїм обличчям, нагадуючи про свою присутність. — Ви тут? Бо мені ще на тренування йти треба. І до бабусі заскочити. А остання маршрутка за п'ятнадцять хвилин.

— Господи, Чернове, давай заліковку, — я вимучено протягла і одягла окуляри. Найменше я хотіла зараз слухати його скиглення, — ставлю четвірку, але як аванс. І щоб на пари ходив, прогульник безсовісний.

— Ого, дякую-дякую, — хлопець застрибав від радості, — Ви найкраща. Чесно. Натомість просіть усе, що потрібно. Я зроблю.

Вчора мені чоловік сказав усе з точністю навпаки. Стільки «компліментів» я в житті не чула. Я подивилася на студента, на мить загубившись у сумних думках.

— Іди вже, — я посміхнулася, — на маршрутку запізнишся.

— Так-так, біжу, — Чернов оголив ряд рівних зубів, — от був би старший, точно би на Вас одружився. Така Ви крута.

— А одружило вже виросло? — я засміялася з його дурного зізнання. — Вчись краще, наречений, і біжи, давай, а то я зараз передумаю і поставлю незалік.

— Все, зрозумів, — Чернов жартівливо козирнув пальцями, — до завтра, Тетяно Юріївно. Гарного вечора!

Я втомлено видихнула і знову ввімкнула ноутбук. Робочий день закінчився, але я боялася йти додому. Боялася, що прийду, а там нікого. Ні зухвалого сусіда, ні його величезного собаки. Хоча сама кілька хвилин тому хотіла попросити Руслана з'їхати, зараз мені ця ідея здавалася дурною. Нехай живе. Чим він мені заважатиме? Навпаки, прісна самота не так відчуватиметься в їхній компанії.

— Так і знав, що ти тут, — знайомий голос вирвав мене з роздумів. Голос, який я найменше хотіла чути, а його власника ніколи більше у житті не бачити. Я ліниво підвела голову, щоб переконатися у своїй здогадці. Так і є. Чоловік. У діловому костюмі кольору мокрого асфальту, який чудово контрастував із його легкою засмагою. Ковзнула поглядом по його обличчю. Ідеальна укладка, неприємна усмішка... Ігор, як завжди, зібраний та бездоганний. Ще б не був таким козлом, то ціни б йому не було як чоловікові.

— Що тобі треба? — замість привітання запитала його, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. Мимоволі поправила своє волосся, яке після ранкового душу нагадувало зіпсовану шерсть ведмедя. Відчула, наскільки я програю чоловікові у зовнішньому вигляді. — Адвокат не зміг приїхати? — у мені все кипіло від злості та образи. Хотілося схопити ноутбук і запустити в його нереально задоволене обличчя. Мудак. Який же він таки мудак.

— І я тебе радий бачити, Таню, — відказав із усмішкою Ігор.

Він відштовхнувся від одвірка і вальяжною ходою покрокував до мене. Тільки зараз я помітила, що права кисть та зап'ястя у нього перебинтовані. Схоже, собака Руслана добряче його потріпала.

— Я ще раз питаю: що тобі треба? — я ще дужче завелася від його невимушеності. Чоловік поводився так, ніби нічого не змінилося. І вчорашній вечір був звичайним непорозумінням, і все у нас знову добре.

— Могла б для пристойності не показувати своє противне нутро, — Ігор без дозволу сів навпроти мене, де кілька хвилин тому сидів мій улюблений студент. І з пихатим виглядом дивився на мене, — як-не-як, ми не чужі люди.

— Ігоре, у тебе біполярка чи що? — не стримавшись, я гнівно вигукнула. Підскочила на ноги і почала судомно збирати розкидані документи зі столу. Два білих аркуша впали на підлогу, але я навіть не підняла їх, настільки розлючена була. — Вчора ти явно дав зрозуміти, що ми з тобою чужі люди, — крикнула, не дивлячись на чоловіка, — не подружжя. Не коханці. Звичайні співмешканці, знайомі, і не більше.