Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

і гладеньких, пофарбованих у ніжний лимонний колір, чаїлася статечність сивої давнини, і пані Ґулд з її мініатюрною голівкою і блискучими локонами, сидячи у хмарці мусліну й мережив за тонконогим столом червоного дерева, нагадувала фею, яка невимушено примостилась на бенкеті, де розливають вишукані приворотні трунки зі срібних та порцелянових посудин.

Пані Ґулд знала історію копальні Сан-Томе. Попервах, коли праця там велась переважно з поміччю бичів, які шмагали рабські спини, ціною видобутої руди були людські кістки такої самої ваги. Нещадна експлуатація знищила до ноги цілі племена індіанців, і тоді копальню закрили, бо з таким примітивним методом вона вже не давала прибутку, байдуже — скільки трупів увергнути в її утробу. І про неї забули. Заново її відкрили після війни за незалежність. Право розробляти її здобула одна англійська компанія, і нові господарі знайшли таку багату жилу, що їхнього завзяття не розхолодили ні визискування часто змінюваних урядів, ні періодичні набіги офіцерів, які провадили рекрутські набори серед найманих рудокопів. Але врешті-решт, під час лихоліття по смерті достославного Ґусмана Бенто, коли країною прокотилась хвиля pronunciamentos[54], місцеві рудокопи, яких підбурили до бунту агенти, прислані зі столиці, повстали супроти своїх англійських господарів і повбивали їх усіх до одного. Декрет про конфіскацію, який негайно потому з’явився в Diario Official[55], газеті, що виходила в Санта-Марті, починався такими словами: «Справедливо обурені жорстоким гнітом іноземців, якими керувала мерзенна жага наживи, а не любов до країни, зубожілі у марних пошуках щасливої долі рудокопи Сан-Томе… і т. д.» — і закінчувався відозвою: «Голова Держави вирішив повною мірою застосувати своє право на помилування. Копальня, що за всіма законами, міжнародними, людськими та Божими, повертається тепер під юрисдикцію уряду як національна власність, залишатиметься замкненою доти, доки меч, піднесений у священній обороні засад свободи, довершить свою місію та захистить щастя нашої любої батьківщини».

І це була остання згадка про копальню Сан-Томе ще на довгі роки. Якої користі сподівався уряд від конфіскації, тепер уже годі сказати. Костаґуана насилу спромоглася сплатити грошову компенсацію родинам загиблих, а далі ця історія випала з офіційної хроніки. Проте згодом інший уряд пригадав цю важливу статтю прибутку. То був звичайнісінький костаґуанський уряд — четвертий за останні шість років, — але він тверезо оцінював свої можливості. Члени уряду пам’ятали про копальню Сан-Томе і в душі були переконані, що в їхніх руках вона анічогісінько не варта, але проникливо передбачали, що є й інші способи скористатися срібною копальнею, окрім паскудного процесу видобування металу з-під землі. Батько Чарлза Ґулда, довгий час один з найзаможніших комерсантів Костаґуани, вже втратив значну частку свого багатства через примусові позики урядам, змінюваним раз за разом. Був він чоловік миролюбний і ніколи й у гадці не мав наполягати на своїх претензіях, а коли раптом йому запропонували довічну і неподільну концесію на експлуатацію копальні Сан-Томе — його тривозі не було меж. Він був обізнаний з урядовими методами. Власне, мета цієї оборудки, хоч і глибоко продумана у владних кабінетах, лежала на поверхні вже в самому документі, який був негайно представлений йому до підпису. Третій і найважливіший параграф передбачав, що власник концесії відразу мав сплатити уряду п’ятирічну орендну плату за прогнозований видобуток копальні.

Пан Ґулд-старший захищався від фатального привілею, удавшись до численних аргументів та вмовлянь, але марно. Він нічого не знав про гірничу справу; не мав змоги виставити свою концесію на європейському ринку; копальня як підприємство взагалі не існувала. Сама будівля згоріла в пожежі, шахта була зруйнована, рудокопи покинули ці місця багато років тому, навіть дорóгу, яка вела до копальні, цілковито поглинуло море тропічної рослинності, а головний штрек провалився на сто ярдів під землю. Це вже була не покинута копальня, а дика, неприступна скеляста ущелина Сьєрри, де під густим килимом повзучих шпичастих рослин, який покривав землю, можна було знайти лише рештки обгорілого брусся, купи битої цегли та трохи іржавого залізяччя. Пан Ґулд-старший не мав охоти ставати довічним власником такої діри — уже сама ця картина, яка поставала в його уяві серед нічної тиші, доводила його до тривожного й гарячкового безсоння, яке тривало не одну годину.

Втім, так сталося, що багато років тому пан Ґулд, на своє нещастя, відмовив був теперішньому міністрові фінансів у наданні певної невеличкої матеріальної допомоги, обґрунтувавши відмову тим, що прохач був тоді несусвітнім картярем і шулером, а ще було досить підстав підозрювати його у грабунках багатих ранчеро[56] у далеких районах країни, де він тоді виконував був обов’язки судді. Тепер, обійнявши таку високу посаду, політик оголосив про свій намір відплатити сеньйорові Ґулду, чоловікові вбогому, за зло добром. Він не раз підтверджував це рішення у вітальнях Санта-Марти голосом тихим і нещадним, та ще й кидав такі злостиві погляди, що найкращі друзі пана Ґулда наполегливо радили йому навіть не пробувати залагодити справу хабарем. Хабар тут не зарадив би. Це навіть могло бути ризиковано. Такої думки також трималась одна огрядна леді з гучним голосом, француженка з походження, донька, як сама казала, високопоставленого офіцера (officier superieur de l'armee), якого розквартирували в секуляризованому монастирі по сусідству з міністерством фінансів. Та квітуча жіночка, коли до неї належним чином звернулися за дорученням пана Ґулда, не забувши й про доречні приносини, скрушно похитувала головою. Вона мала добре серце, і та її скруха була щира. Вона гадала, що не годиться брати гроші за те, чого вона не може виконати. Згодом друг пана Ґулда, якому той доручив таку делікатну місію, казав, що вона була єдина чесна особа, так чи інакше пов’язана з урядом, зі всіх, кого він зустрічав.

— Нічого не вийде, — хрипко казала вона з властивими їй безцеремонними інтонаціями, вдаючись до висловів, що більше пасували безрідній знайді, ніж доньці старшого офіцера, яка втратила матір.

— Ні, нічого не вийде. Pas moyen, mon garcon. C'est dommage, tout de meme. Ah! zut! Je ne vole pas mon monde. Je ne suis pas ministre — moi! Vous pouvez emporter votre petit sac[57].

Якусь мить, покусуючи свої кармінні губи, вона шкодувала в душі про тиск суворих принципів, яким підлягає продаж її впливу у високих кабінетах. А потім додавала, значущо і з відтінком нетерплячки:

— Allez, et dites bien a votre bonhomme — entendez-vous? — qu’il faut avaler la pilule[58].

Після такого застереження не лишалось нічого іншого, як підписати і заплатити. Пан Ґулд проковтнув пігулку, і скидалося на те, що в ній містилась якась невловна отрута, яка