Читати книгу - "Кінець роману"

мені від того, кохає мене Сара чи не кохає? Вона ж майже рік була мені вірна, дарувала насолоду й терпіла мої вибрики. А що я їй дав взамін, крім митей насолоди? Я розпочав цей роман цілком свідомо й знав, що якогось дня він неодмінно дійде кінця, та, коли на мене найшло, наче хандра, чуття непевності й напросився логічний висновок про невтішне майбутнє, я став допікати Сарі, немовби заповзявся поквапити майбуття, затягти до себе на поріг цього небажаного й передчасного гостя. Своїми діями кохання і страх нічим не відрізнялися від сумління. Якби ми вірили в гріх, то навряд чи повелися б інакше.

— Ось Генрі ти б ревнувала, — сказав я.

— Ні. Такого не може бути. Це нісенітниця.

— Якби ти відчула, що твій шлюб під загрозою…

— Такого ніколи не буде, — понуро відповіла вона, а я, сприйнявши ці слова як образу, зразу ж вийшов із кімнати й подався на вулицю.

«То це вже кінець? — думав я, драматично позуючи перед самим собою. — Не варто повертатися. Якщо я зможу позбутися її, то невже мені не вдасться знайти спокійну й приязну жінку, щоб жити та поживати з нею? Я б тоді не ревнував, бо не кохав би. І почувався б упевнено й безпечно». Жаль до себе і ненависть до неї йшли рука в руку Коммоном, як двоє божевільних без санітара.

На початку цієї книжки я сказав, що це історія ненависті, а тепер засумнівався в сказаному. Напевно, моя ненависть така сама недолуга, як і любов. Ось зараз я відірвав очі від письма й, випадково вгледівши своє відображення в дзеркалі біля стола, подумав: «Та чи справді так виглядає ненависть?» Бо пригадалося мені те обличчя, яке кожен із нас змалку бачив у склі крамничної вітрини. Затуманене нашим подихом, воно споглядало, як ми пасемо очима чудові недоступні речі в крамниці.

Здається, ця сварка зчинилась у травні 1940 року. Війна допомагала нам по-всякому, так що я став трактувати її майже як ганебного й ненадійного спільника нашого роману (я навмисне брав на язика каустичну соду цього слова, яке натякає про початок і кінець).

На той час німці, либонь, уже окупували Нідерланди, весна відгонила солодкуватим трупним душком неминучого кінця, а мені важили тільки дві життєві обставини: Генрі Майлза перевели в службу внутрішньої безпеки, і він працював допізна, а моя господиня, побоявшись бомбардування, перебралася до підвалу й уже не крилася нагорі, не спозирала понад балюстраду, чи часом не надходять небажані гості. У мене в житті нічого не змінилося завдяки моїй кульгавості (одна нога трохи коротша — наслідок нещасливого випадку в дитинстві). Тільки тоді, коли почалися авіаційні нальоти, я вирішив, що таки варто записатися в «Заходи протиповітряної оборони». Наразі ж почувався так, немовби мене виписали з війни, як ото жильця з готелю.

Того вечора я, добравшись до Пікаділлі, і далі душився ненавистю та недовірливістю. Нічого іншого на світі мені не кортіло так, як допекти Сарі. Хотілося привести з собою першу-ліпшу жінку й лягти з нею в ту саму постіль, у якій я кохався з Сарою. Підсвідомо я здогадувався, що єдиний спосіб зробити їй боляче — це завдати болю самому собі. На ту пору в місті було тихо й темно, тільки по безмісячному небу сновигали плями та снопи світла прожекторів. Не було видно облич тих жінок, що з ліхтариками в руках стояли біля вхідних дверей будинків і входів до не вживаних досі бомбосховищ. Цим повіям, наче світлячкам-самицям, доводилося сигналити про себе світлом. Вздовж Пікаділлі, аж до самої Секвил-стрит, миготіли світляні плямки. Я спіймав себе на думці про Сару. Пішла додому чи про всяк випадок чекає мене?

Одна з жінок блимнула ліхтариком і озвалася:

— Любчику, ти б не хотів узяти мене з собою додому?

Не спинившись, я похитав головою.

Трохи далі ще одна жінка говорила з якимсь чоловіком. Коли вона підсвітила своє обличчя, щоб виставитися напоказ, я угледів щось смагляве, юне, щасливе й ще не зіпсоване: тваринка досі не усвідомила, що опинилася в неволі. Я проминув цю парочку, а тоді розвернувся й попростував до неї. Коли я наближався, чоловік відійшов.

— Вип’єш? — спитав я.

— А потім підемо з тобою додому?

— Так.

— Тоді я не проти випити по одній.

Ми зайшли до пабу в кінці вулиці, і я замовив два віскі. Поки вона пила, я замість її обличчя бачив Сарине. Ця повія була молодша від Сари — років дев’ятнадцять, не більш, вродливіша й — можна гадати — менш зіпсована, але тільки завдяки тому, що в ній забракло того, що псується. Я відчув, що вона мені потрібна не більш, ніж собака чи кицька. Дівчина розповіла про своє гарне помешкання за кілька будинків звідси, сказала, скільки за нього платить, скільки їй років, звідки вона родом і як їй працювалося цілий рік у кафе. Вона запевнила, що йде не з кожним, хто до неї озветься, і що зразу розпізнала в мені справжнього джентльмена. Я також дізнався, що в неї є кенар Джонс, названий на честь джентльмена, що подарував цю пташку. Вона завела мову про те, як важко в Лондоні роздобути корм — насіння жовтозілля, а я тимчасом подумав: якщо Сара досі в мене, то можна було б їй зателефонувати. І почув запитання, чи є в мене сад із жовтозіллям, а якщо так, то чи не міг би я час від часу згадати цього кенара.

— Ти не проти, що я розпитую? — спитала дівчина.

Дивлячись на неї з-понад склянки, я дивувався, що мене до неї зовсім не тягне. Я неначе подорослішав після всіх цих років нерозбірливого сексу. Любов до Сари вбила голу похіть. Ніколи вже не зможу насолоджуватися любощами без кохання.

Звичайно ж, не любов привела мене до цієї забігайлівки, а ненависть. Це я повторяв собі під ніс усю дорогу сюди від Коммону. І досі повторяю, пишучи цей своєрідний звіт про Сару та силкуючись позбутися її раз і назавжди. Я ж бо весь час втовкмачував собі, що зможу забути Сару тоді, коли вона помре.

Я вийшов на вулицю, покинувши дівчину з недопитим віскі та залишивши фунтову банкноту як бальзам на її гордість, і Нью-Барлінґтон-стрит дійшов до телефонної будки. Я не мав ліхтарика, тож довелося кілька разів чиркнути сірником, поки нарешті вдалося набрати номер. Почувши гудки, я уявив телефон на столі. Знав, скільки саме кроків треба до нього ступити Сарі — чи то від крісла, чи