Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Наложниця Імхотепа м’яко промовила:

– А мені здається, думав… Давай-но роби, що наказано, пиши.

– Так, пиши, – підтакнула Генет. – Я так перехвилювалася через це, так перехвилювалася. Ясна річ, Імхотеп має дізнатися, що сталося. Це правильне рішення. Свій обов’язок необхідно виконувати, хоч і не завжди це приємно. Я завжди це відчувала.

Нофрет коротко розсміялася.

– Звісно, Генет, ти мусиш виконувати свій обов’язок! А Камені має нести службу. А я… я робитиму, що схочу.

Та Камені досі вагався. Обличчя в нього було насуплене, майже сердите.

– Мені це не подобається, – повторив він. – Нофрет, краще обміркуй це.

– І це ти мені кажеш!

Писар почервонів від її тону. Він уникав дивитися їй у вічі, але лишався насупленим.

– Обережно, Камені, – ніжно промовила Нофрет. – Я маю дуже великий вплив на Імхотепа. Він дослухається до того, що я кажу – поки що він був тобою задоволений… – Вона багатозначно замовкла.

– Ти погрожуєш мені, Нофрет? – розлючено запитав той.

– Можливо.

Він похмуро дивився на неї кілька секунд, а потім схилив голову.

– Я зроблю, як ти кажеш, Нофрет, але я гадаю, так, я гадаю, що ти пошкодуєш.

– Ти погрожуєш мені, Камені?

– Попереджаю…

Розділ восьмий. Зима: місяць другий, день десятий

Минали дні, а Ренісенб здавалося, що вона живе уві сні.

Більше вона не зверталася до Нофрет із боязкими пропозиціями. Тепер вона боялася батькової наложниці. Було в тій щось таке, чого Ренісенб не розуміла.

Після випадку на подвір’ї Нофрет змінилася. Була задоволена собою, піднесена, а чому – Ренісенб не могла збагнути. Часом вона думала, що страшенно помилилася, коли вирішила, що Нофрет – нещасна. Здавалося, Нофрет влаштовує і її життя, і її оточення, і вона сама.

А втім, в оточенні відбулися зміни на гірше. Після від’їзду Імхотепа Нофрет навмисне, як здавалося Ренісенб, сіяла розбрат між членами родини.

Тепер родина об’єдналася проти чужинки. Сатіпі більше не сперечалася з Кайт і не діймала бідолашного Яхмоса. Cобек поводився тихіше й менше вихвалявся. Іпі не виявляв колишнього нахабства й безцеремонності поряд із братами. Здавалося, в родині запанувала гармонія, але від цієї гармонії Ренісенб ставало кепсько на душі, бо під нею протікало бурхливе підземне джерело ворожості до Нофрет.

Сатіпі й Кайт більше не сварилися з наложницею – вони уникали її. Ніколи не говорили з нею, а якщо вона раптом опинялася поряд, збирали дітей і йшли геть. Водночас почали відбуватися дивні неприємні дрібниці. Одну лляну сукню Нофрет пропалила загаряча праска, на іншу розлилася якась фарба. Часом в її одяг потрапляли гострі шипи рослин, а якось біля її ліжка знайшли скорпіона. В їжі, яку їй подавали, то взагалі не було приправ, то їх було забагато. Одного дня в її порції хліба виявилася дохла миша.

То було тихе, невгамовне, дріб’язкове цькування – жодних відкритих конфліктів, нічого, за що можна було б зачепитися – то була чисто жіноча кампанія.

Та якось, одного дня, Іса викликала до себе Сатіпі, Кайт і Ренісенб. Генет уже була в неї, потирала руки й хитала головою в глибині покою.

– Ага! – іронічно мовила стара. – А ось і вони, мої розумні онучки. І що ви коїте, розкажіть мені на милість. Чого це раптом сукні Нофрет псуються, і відколи це її їжа стала неїстівною?

Сатіпі й Кайт посміхнулися. То були єхидні посмішки. Сатіпі запитала:

– А що, Нофрет скаржиться?

– Ні, – заперечила Іса. Вона зсунула перуку, яку носила навіть удома, трохи набік. – Ні, Нофрет не скаржиться. І це мене непокоїть.

– А мене – ні, – заявила Сатіпі, змахнувши своєю гарною голівкою.

– Бо ти дурна, – відрізала Іса. – Нофрет удвічі розумніша за вас трьох разом.

– Це ми ще побачимо, – кинула Сатіпі. Здавалося, вона в хорошому настрої та задоволена собою.

– То що ви витворяєте, га? – запитала Іса, і обличчя Сатіпі напружилося.

– Ти літня жінка, Ісо. Не хочу бути нечемною, але те, що відбувається, не зачіпає тебе так, як нас. У нас чоловіки й діти. Ми вирішили взяти все у свої руки, і ми знайдемо спосіб розібратися з жінкою, яка нам не подобається і яку ми не приймаємо.

– Гучні слова, – сказала Імхотепова мати. – Гучні! – вона посміялася. – Але рабині на млині теж уміють язиком плескати.

– Оце правда, мудрі слова, – підтакнула Генет звіддалік.

Іса повернулася до неї.

– Ну ж бо, Генет, поділися, що про це думає Нофрет? Ти мусиш знати, ти завжди поряд із нею.

– Це Імхотеп наказав мені бути поряд. Мені це, звісно, неприємно, але я мушу виконувати накази господаря. Сподіваюся, ви не думаєте…

Іса обірвала скімлення:

– Ми все про тебе знаємо, Генет. Завжди віддана, рідко отримуєш удячність. Що на все це каже Нофрет? Ось я про що питаю тебе.

Служниця похитала головою.

– Вона нічого не каже, лише посміхається.

– Авжеж, – Іса взяла фінік з тарелі під ліктем, уважно роздивилася його й поклала до рота. Потім, навдивовижу недоброзичливо й ущипливо, вона додала:

– Дурепи ви всі, от ви хто. Сила на боці Нофрет, а не на вашому. Всі ви граєте їй на руку. Клянуся, її навіть тішить те, що ви робите.

Сатіпі різко відказала:

– Маячня. Нофрет одна, а нас багато. Яка ж у неї сила?

Імхотепова мати похмуро відповіла:

– Сила молодої вродливої жінки, яка вийшла заміж за літнього чоловіка. Я знаю, про що говорю. – Швидко повернувшись до Генет, вона додала: – І Генет знає, про що я говорю.

Генет здригнулася. Вона зітхнула й почала заламувати руки.

– Природно, господар весь час думає про неї, так, природно.

– Сходи на кухню, – сказала Іса. – Принеси мені фініків, сирійського вина – так, і меду теж.

Коли служниця вийшла, стара промовила:

– Мій нюх підказує, ви затіяли щось лихе. І підбурюєш усіх ти, Сатіпі. Якщо ти така розумна, дивися не програй Нофрет.

Вона відхилилася на спинку сидіння і заплющила очі.

– Я вас попередила, тепер ідіть.

– Нофрет тримає нас у кулаці, ну аякже, – сказала, хитнувши головою, Сатіпі дорогою до ставка. – Іса така стара, що думки в неї надто дивні. Сила на нашому боці! Ми не робимо нічого такого, на що вона б могла поскаржитися, але я гадаю… я гадаю, скоро вона пошкодує, що приїхала сюди.

– Ти жорстока, жорстока, – вигукнула Ренісенб.

Сатіпі здивовано глянула на неї.

– Не вдавай, що любиш Нофрет, Ренісенб!

– Я і не вдаю, але в тобі