read-books.club » Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 73
Перейти на сторінку:
досі, через століття, бачу жах у її очах.

— Починайте! — розпорядився Меннінґ, підійшовши до самого берега.

— Ні!

Я заплющив очі й почув, як стілець зі сплеском торкнувся поверхні води. Не треба було дивитися, але я все одно відкрив очі та дивився, як мати зникає під водою, перетворюється на зелено-коричневу пляму в глибинах ріки, а потім зовсім зникає. На поверхню вирвалося кілька бульбашок повітря. Вільям Меннінґ розгорнув долоню — знак чоловікові тримати стілець під водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупої бездушної істоти — дивився та благав, щоб він нарешті зібрав ті пальці в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навіть так, під загрозою власної смерті, я відчайдушно благав Бога, аби її витягли з-під води живою. Я хотів хоча б ще раз із нею поговорити. Здавалося, без її голосу світ перестане існувати.

Нарешті вони витягли з води стілець, на якому повисло мертве тіло. Річка навіки приховала ту таємницю: чи вона навмисне видихнула все повітря, чи від паніки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я ніколи цього не дізнаюся. Але вона померла — і померла через мене. А я лишився живий завдяки їй. Лишився живий шкодувати про ту обіцянку, що дав їй наостанок.

Частина друга

Чоловік, що був Америкою

Лондон, сьогодні

Я тут.

На парковці для автомобілів. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.

Іноді зміни на краще, а іноді ні. Наприклад, сучасні туалети зі змивом — точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах — точно ні. А іноді зміни одночасно і на краще, і ні. Як Інтернет. Як електронне піаніно. Як часник, що продається вже порізаним. Як теорія відносності.

Усе життя таке. Не треба боятися змін і не треба особливо їх заохочувати. Звісно, якщо вам нíчого втрачати. Зміни — це і є життя. І це єдина константа, на яку я спираюся.

Камілла прямує до свого авто. Це та жінка, яку я бачив у парку й у коридорі вчора. Тоді, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобія і схотілося втекти.

Але тепер тікати нíкуди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік — а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.

— Вітаю!

— О, привіт!

— Ви історик, еге ж?

Історик.

— Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, — пояснюю я.

— Хочете, я вас підвезу?

— Ні-ні, — надто швидко відповідаю я. — Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

— Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

Не знаю чому, але випалюю:

— Я теж народився у Франції. — Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька — з нею я ще не знайомий — виходить зі школи.

Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

— То що, ви теж говорите французькою?

— Oui. Але моя французька дещо застаріла — un peu vieillot[38].

Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд — впізнавання.

— C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître.[39] Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

— Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

— У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, — упевнено розповідає вона. — Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

— Це чудово.

— А коли ви востаннє були у Франції?

— Уже давно, — я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. — До завтра!

— Я точно згадаю, де я вас бачила! — сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». — Я розгадаю вашу загадку!

— Ну ж бо! — кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: — Чорт забирай…

Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто — взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька — маленька, але небезпечна — часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?

Трохи пізніше телефонує Гендріх.

— Ну що, як тобі Лондон?

Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.

— Нормально.

— А як робота? Ти… пристосовуєшся?

Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.

— Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…

— У тебе й досі болить голова?

— Іноді.

— Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне — берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не

1 ... 14 15 16 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"