Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— Не будемо вдаватись у подробиці, — сказав Лікар, — краще з’ясуймо: що ви про все це думаєте? Тобто, які маєте припущення? Бо для мене це — темна ніч.

— Маєш на увазі жителів планети? — запитав Хімік.

— Так, маю на увазі жителів планети.

3 

Пізно вночі люди дісталися до пагорба, над яким високо стримів корпус ракети. Щоби прискорити ходу, а також уникнути зустрічі з жителями павучого гаю, вони перетнули його в тому місці, де зарості розступалися на кільканадцять метрів, неначебто їх вивернув на обидва боки якийсь велетенський плуг — на порослих мохом відвалених скибах буяли тільки оксамитові лишайники.

Раптові сутінки впали на рівнину, коли людям було вже чітко видно скісний силует ракети, отож вони обійшлися навіть без допомоги ліхтарів. Усі були голодні, але ще більше стомлені, через те вирішили розіпнути намет на поверхні. Фізика так мучила спрага, — вода закінчилася в них дорогою назад, — йому так хотілося пити, що він, не гаючи й секунди, подався тунелем у корабель і довго не повертався. Накачаний намет було вже майже встановлено, коли з глибини тунелю долинув крик. Двоє підскочили до лазу й допомогли Фізикові вибратися на поверхню. Руки в нього трусилися, й він був такий схвильований, що ледве міг говорити.

— Що сталося? Заспокойся! — навперебій кричали товариші.

Координатор міцно схопив його за плечі.

— Там... — Фізик показав на корпус корабля, що темнів над ними, — там хтось був...

— Що?

— Звідки ти це взяв?

— Хто був?

— Не знаю.

— То чому вважаєш, що в ракеті хтось був?

— Сліди... Сліди. Я помилково зайшов до навігаційної — там перед цим було повно ґрунту, а зараз його нема.

— Як то нема?!

— Нема. Там майже чисто.

— А де ж ґрунт?

— Не знаю.

— Ти заглядав до інших приміщень?

— Так. Тобто я... забув, що в навігаційній був ґрунт, і спершу не звернув на це уваги, бо дуже хотів пити, пішов на склад, відшукав воду, але мені не було в що її зачерпнути. Тоді подався до твоєї каюти, — він глянув на Кібернетика, — а там...

— Що там, до дідька?!

— Усе вкрите якимсь слизом.

— Слизом?

— Так, прозорим, липким слизом, мабуть, сліди його ще залишилися на моїх черевиках! Я нічого не бачив і тільки трохи згодом відчув, що мої підошви прилипають до підлоги.

— Може, там витекло щось із цистерн або відбулась якась хімічна реакція, ти ж бо знаєш, що в лабораторії перебито половину посуду.

— Не мели дурниць! Посвітіть-но на мої ноги.

Пляма світла ковзнула вниз й освітила Фізикові черевики, які подекуди блищали, мовби були обтягнені плівкою безбарвного лаку.

— Це ще не аргумент, що там хтось був, — невпевнено сказав Хімік.

— Та я навіть і тоді ще не зметикував, що воно й до чого! Взяв кухоль і повернувся на склад. Відчув, що підошви мої прилипають, однак не звернув на це уваги. Напився води і коли вже вертався назад, на гадку раптом спало зазирнути до бібліотеки, сам не знаю чому. Мені було трохи маркітно, але ні про що таке я ще не думав. Я відчинив двері, посвітив, а там чисто — ні грудочки ґрунту! А я ж сам кидав його туди й відразу згадав про це, а потім уже й про те, що в навігаційній теж було повно ґрунту.

— Ну, а далі що? — запитав Координатор.

— Нічого, я побіг сюди.

— Може, він іще там — у рубці або десь на складі, — тихо сказав Кібернетик.

— Не думаю, — засумнівався Координатор.

Ліхтарик, якого Лікар спрямував униз, освітлював клаптик ґрунту під ногами; всі оточили Фізика, який усе ще прискорено дихав.

— Сходити туди чи ні? — вголос розмірковував Хімік, але було видно, що він не дуже рветься здійснити цей задум.

— Покажи-но ще раз черевики, — попросив Координатор Фізика.

Він уважно оглянув засохлу, блискучу плівку, що прилипла до шкіри, й трохи не зіткнувся лобом з Лікарем, коли той і собі нахилився майже водночас із ним. Вони здивовано перезирнулися, але ніхто не сказав ні слова.

— Треба щось робити, — з відчаєм сказав Кібернетик.

— Але ж іще нічого не сталось! Якийсь представник тутешньої фауни заліз до корабля і, не виявивши для себе нічого цікавого, забрався геть, — сказав Координатор.

— Мабуть, це був дощовий черв’як, а? Приблизно як акула, а то й як дві акули, — кинув Кібернетик. — Куди ж подівся ґрунт?

— Це й справді дивно. Може...

Не докінчивши фрази, Лікар пішов довкола ракети, його силует дедалі віддалявся при світлі ліхтарика. Світляна пляма то концентрувалася біля самісінької поверхні планети, то, бліднучи, тікала в сутінки.

— Гей! — крикнув раптом Лікар. — Гей! Я знайшов!

Усі підбігли до нього. Він стояв над довгим, кількаметровим валом ґрунту, зовні утрамбованого й подекуди вкритого клаптями блискучої тонкої плівки.

— Таке враження, ніби це й справді якийсь дощовий черв’як, — приголомшено пробелькотав Фізик.

— З огляду на це доведеться ночувати в ракеті, — вирішив раптом Координатор. — Для певності обшукаємо її, а відтак зачинимо люк.

— Ти що, справді? Та це ж займе цілу ніч — ми ще ні разу не зазирали до всіх приміщень! — простогнав Хімік.

— І вже ж таки іншого виходу не бачу.

Покинувши накачаний намет напризволяще, вони пірнули в тунель.

Час минав, а люди ретельно обходили корабель, освітлюючи всі закамарки. Фізикові здалося, що в навігаційній уламки панелей перекладено з місця на місце, але ніхто не був цього певен. Потім засумнівався Інженер: він не був переконаний, що залишив інструменти, якими майстрували мотики, в тому самому положенні, в якому застали їх зараз.

— Та годі вже вам, — нетерпляче урвав їх Лікар. — Нема коли гратися в детективів — скоро друга година!

Спати полягали на знятих із койок матрацах о третій, і то тільки тому, що Інженер запропонував не оглядати обидва яруси машинного відділення, а замкнути зсередини двері сталевої переділки. Повітря в замкненому приміщенні було задушливе, у ньому висів якийсь неприємний запах. Люди падали від утоми і тільки-но скинули зі себе черевики й комбінезони та погасили світло, як їх одразу ж здолав важкий, неспокійний сон.

Лікар прокинувся зі