Читати книгу - "Мертва зона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джонні Сміт залишався в ньому дуже, дуже довго.
Розділ третій 1Десь після другої години ночі 30 жовтня 1970 року у вітальні на першому поверсі будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль південніше від Клівз-Міллза, задзвонив телефон.
Герб Сміт сів у ліжку, дезорієнтований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розім’яклий і розгублений.
Приглушений подушкою Верин голос поруч:
– Телефон.
– Ага, – сказав він і махом устав з ліжка.
Герб був широкоплечим і дебелим чоловіком наприкінці п’ятого десятка, наразі одягненим у нижню частину блакитної піжами. Він увійшов до вітальні другого поверху й увімкнув світло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон.
Він спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном і дивним маленьким столиком-стільцем, котрий вона взяла за купони, які накопичила десь три роки тому. Герб від самого початку відмовлявся довіряти йому свої сто десять кілограмів. Він говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стільця була заповнена журналами «Верхня кімната», «Рідерз Дайджест» і «Доля».
Герб потягнувся до телефона, тоді дав йому подзвонити ще раз.
Дзвінок посеред ночі зазвичай означає одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирішив, що ти будеш радий почути його о другій ночі; хтось помилився номером; погані новини.
Сподіваючись на другий варіант, Герб підняв слухавку.
– Алло?
Рипучий чоловічий голос повів:
– Це будинок Герберта Сміта?
– Так.
– З ким я говорю?
– Я Герб Сміт. Що…
– Почекаєте секунду?
– Так, але…
Пізно. У його вусі приглушено стукнуло, ніби співрозмовник на іншому кінці дроту впустив на підлогу черевик. Його поставили на очікування. З багатьох речей, за які він не любив телефон (поганий зв’язок, школярі з розіграшами, що питають, чи є в наявності «Принц Альберт» у коробці, а коли чують, що є, то пирхають і кажуть: «Ну то краще випустіть його»), оператори, схожі на комп’ютери, і слизькі типи, які намагаються продати передплату на журнали, – найбільше він не любив, коли його ставили на очікування. Одна з тих підступних речей, котрі за останній десяток років проникли в сучасне життя майже непоміченими. Колись давно парубок на іншому кінці просто сказав би: «Побудьте трохи на дроті, добре?» – і поклав би свою слухавку на стіл. Принаймні в ті часи можна було розчути далеку розмову, гавкіт собаки, радіо, плач немовляти. А висіти на очікуванні – це вже геть інакша пропозиція. Лінія чисто тобі вимикається. Ти лишаєшся ніде. Чого б тоді не казати: «Ви почекаєте, а я вас трохи закопаю живцем?»
Він усвідомив, що трошечки злякався.
– Герберте?
Він розвернувся зі слухавкою біля вуха. Вера стояла на верху сходів у своєму вицвілому коричневому халаті, з волоссям, намотаним на бігуді. На її щоках і лобі затвердів до консистенції гіпсу якийсь крем.
– Хто це?
– Я ще не знаю. Мене перевели на очікування.
– Очікування? О чверть на третю ночі?
– Так.
– Це ж не Джонні, га? Нічого не трапилося з Джонні?
– Я не знаю, – сказав він, намагаючись стримати голос, щоб той не зірвався.
Хтось телефонує тобі о другій ночі, переводить на очікування, а ти перебираєш родичів і пригадуєш, хто в якому здоров’ї. Складаєш список літніх тітоньок. Перелічуєш недуги дідів та бабів, якщо ще маєш їх. Думаєш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоїх друзів. І намагаєшся не думати, що маєш одного-єдиного сина, якого дуже любиш, ані про те, що такі дзвінки ніби завжди приходять о другій ночі, ані про те, що твої литки вже дерев’яніють і тверднуть від напруження…
Вера заплющила очі й склала долоні перед худими грудьми. Герб намагався опанувати своє роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Біблія ясно натякає на те, щоб ти йшла і робила це десь у комірчині». Так він заробив би тільки Милу Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.
Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.
У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:
– Алло, містер Сміт?
– Так, хто це?
– Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.
– Мій син? Щось із моїм сином?
Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.
Сержант Меґґс сказав:
– У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?
– Він здоровий? Що з ним?
Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.
– Що сталося? Що з моїм Джонні?
Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:
– Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.
– Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.
– Боже мій, – сказав Герб.
Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.
– Боже мій, – сказав він ще раз.
– Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?
Герб прикрив слухавку.
– Ні, – сказав. – Не помер.
– Не помер! Не помер! – закричала вона і з лунким гупом упала на коліна біля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуємо Тобі й благаємо, щоб ти показав свою ніжну турботу і милість до нашого сина, заступив його своєю люблячою рукою, просимо в ім’я Твого єдиного сина Ісуса і…
– Веро, закрий рота!
На мить вони замовкли всі троє, ніби задумавшись над світом і його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши коліна під столик з букетом пластикових квітів, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колінами до ґраток на каміні в коридорі; невидимий сержант Меґґс, котрий через слухові органи чуття спостерігав за цією чорною комедією.
– Містер Сміт?
– Так. Я… перепрошую за галас.
– Цілком зрозуміло, – сказав Меґґс.
– Мій син… Джонні… Він їхав у своєму «фольксвагені»?
– Смерть на колесах, смерть, ці маленькі «бітли» просто смерть на колесах, – бубоніла Вера. Її обличчям струменіли сльози, стікаючи з твердої гладенької поверхні нічної маски, як дощ стікає з хрому.
– Він був у машині «Жовтого таксі Бенґора й Ороно», – сказав Меґґс. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертва зона», після закриття браузера.