read-books.club » Фентезі » Відьмак. Хрещення вогнем 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Хрещення вогнем" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 25
Перейти на сторінку:
тут, як умовлено було…

– Що ото за одні?

– Ескорт мій. – Гавекар схилився ще більше. – Ельфи, значиться…

– Бранець?

– На возі. У труні.

– У труні? – Грім частково заглушив лютий рик вершника у шоломі з наносником. – Це тобі не минеться! Пан де Рідо явно наказав, аби бранця живим доставили!

– А живий він, живий, – поспішно пробелькотів торговець. – Як було наказано… У труну посаджений, але живий… Не моя була то ідея, з труною тією, ваша вельможносте… То Фаойльтіарна…

Вершник стукнув клевцем об стремено, дав знак. Троє кінних зіскочило з сідел і стягнули брезент з фургону. Як викинули на землю сідла, попони і в’язанки упряжі, у світлі блискавок Ґеральт і справді помітив труну зі свіжої сосни. Втім, не приглядався занадто уважно. Відчував морозний холод на кінцях пальців. Знав, що тут станеться за хвилю.

– Як же це, ваша вельможносте? – відізвався гавекар, дивлячись, як товари летять на мокре листя. – Добро ви мені з воза вигортаєте?

– Купую все це. Разом із упряжкою.

– Аааа… – на зарослу морду торговця виповзла ласа усмішка. – То інша справка. То буде… Дайте подумати… П’ять сотенок, з дозволу вашої шляхетності, якщо у темерській валюті. Якщо ж вашими флоренами, то чотириста і п’ять.

– Так дешево? – пирхнув вершник, страшно усміхаючись з-під наносника. – Наблизься.

– Любистку, увага, – просичав відьмак, непомітно розстібаючи застібку плаща.

Гримнуло. Гавекар наблизився до вершника, наївно розраховуючи на найбільший виторг у своєму житті. І був це виторг, найбільший у його житті – може, не найкращий, але точно останній. Вершник звівся у стременах і з розмаху вбив йому клевець у лисувате тім’я. Торговець упав без звуку, затрясся, затріпотів руками, проорав підборами мокрий килим листя. Хтось із тих, які вправлялися на возі, накинув ремінь на шию візниці, затягнув, другий підскочив, дзиґнув кинджалом.

Один із вершників ривком підняв арбалет до плеча, цілячись у Любистка. Втім, Ґеральт уже мав у руці меча, викинутого з возу гавекара. Перехопивши зброю за середину леза, кинув нею, наче дротиком. Прошитий арбалетник звалився з коня, усе ще із виразом безкінечного здивування на обличчі.

– Тікай, Любистку!

Любисток скочив до Пегаса й диким стрибком злетів у сідло. Втім, стрибок виявився таки занадто диким, а поетові бракувало вправності. Не зумів втриматися у сідлі й злетів на землю на протилежний бік коня. І це врятувало йому життя, клинок меча вершника, який саме атакував, із сичанням перетяв повітря над вухами Пегаса. Мерин наполохався, сіпнувся, вдарив копитами коня нападника.

– То не ельфи! – гарикнув вершник у шоломі із наносником, дістаючи меча. – Живими брати! Живими!

Один із тих, хто зіскочив з возу, замислився над наказом, завагався. Але Ґеральт уже встиг добути власного меча й не вагався ані секунди. Запал двох інших дещо остудила кров, що бризнула на них фонтаном. Відьмак скористався тим і зарубав другого. Але вершники вже насідали. Він вивернувся з-під їхніх мечів, парирував удари, виконав ухиляння і раптом відчув різкий біль у правому коліні, відчув, як падає. Не був поранений. Підлікована у Брокілоні нога різко і без попередження відмовила слухатися.

Піший, який замірювався на нього обухом сокири, раптом охнув і заточився, наче хтось сильно пхнув його. Раніше, ніж він упав, відьмак помітив стрілу із довгим оперенням, що до половини увіткнулася у бік нападника. Любисток кричав, крики його заглушав грім.

Учеплений у колесо возу Ґеральт у світлі блискавки помітив світловолосу дівчину із нап’ятим луком, яка вискакувала з вільшаника. Вершники також її помітили. Не могли не помітити, бо один із них саме перевалювався через кінський зад із горлом, перетвореним стрілою на кармінову кашу. Троє тих, що залишилися, у тому числі й командир у шоломі із наносником, сходу оцінили небезпеку і з вереском погнали галопом у напрямку лучниці, ховаючись за шиями коней. Вважали, що кінська шия є достатнім захистом від стріл. Помилялися.

Марія Баррінг, звана Мільвою, нап’яла лук. Цілилася спокійно, із тятивою, притиснутою до обличчя.

Перший з атакуючих скрикнув і зсунувся з коня, нога його застрягла у стремені, підковані копита його просто розчавили. Другого стріла майже змела з кульбаки. Третій, командир, був уже близько, звівся на стременах, підняв меч для удару. Мільва навіть не здригнулася, безстрашно дивлячись на нападника, нап’яла лук і з відстані п’яти кроків всадила йому стрілу просто в обличчя, поряд із сталевим наносником. Стріла пройшла навиліт, збивши шолом. Кінь не сповільнив галопу, позбавлений шолому і значної частини черепа вершник кілька хвилин сидів у сідлі, потім потихеньку перехилився і плеснув у калюжу. Кінь заіржав і побіг далі.

Ґеральт важко встав, помасажував ногу, що боліла, але – о, диво! – здавалася цілком справною, міг без зайвих клопотів стати на неї, міг ходити.

Поряд бився на землі Любисток, намагаючись скинути труп із розірваним горлом, що його придавлював. Обличчя поета мало колір негашеного вапна.

Мільва наблизилася, по дорозі вирвавши стрілу із убитого.

– Дякую тобі, – сказав відьмак. – Любистку, подякуй. Це Мільва Баррінг. Дякуючи їй ми живі.

Мільва вирвала стрілу з другого трупа, оглянула скривавлений наконечник. Любисток пробурмотів щось невиразно, схилився у куртуазному, хоча й трохи невпевненому поклоні, після чого впав на коліна й виблював.

– І хто отой-но? – лучниця витерла вістря об мокру траву, всадила стрілу в сагайдак. – Дружбан твій, відьмаче?

– Так. Зветься Любистком. Він поет.

– Поет… – Мільва глянула на трубадура, якого вивертало сухими вже позивами, тоді підвела очі. – Тада розумію. А чого не розумію, то шо він тут ригає замість дє у тиші рими складати. Зрештою, нє моя справа.

– У певній мірі твоя. Ти йому шкіру врятувала. Як і мені.

Мільва обтерла забризкане дощем обличчя, на якому все ще можна було помітити відтиск тятиви. Хоча стріляла вона кілька разів, відбиток був тільки один – тятива щоразу притискалася у тому самому місці.

– Я у вільшанику вже була, як ви із гавекаром балакали, – сказала. – Нє хтіла, шоб той гад мене помітив, та й потреби нє було. А тоді оті вторі під’їхали і почалася різанина. А ти кількох непогано розпанахав. Умієш із мечем вправлятися, треба признати. Хай і кульгавий. Тре’ було тобі ще у Брокілоні лишитися, кульгавість лікувати. Як зірвеш, то до кінця життя шкутильгати можеш, ти ж розумієш?

– Переживу.

– Та і я так думаю. Бо я за тобою слід у слід їхала, аби тебе попередити. І завернути. Нічо з твоєї поєздки нє вийде. На півдні війна. Від Дресхота на Брюґґе нільфгардські війська пруть.

– Звідки знаєш?

– Та хоча б і звідси, – дівчина широким жестом вказала на трупи й коней. –

1 ... 14 15 16 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Хрещення вогнем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Хрещення вогнем"