Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

— Це її так називають? Як її звуть насправді — і ти можеш дістати мені її іденту? Нам було важкувато торкнутися долонями.

— Звісно, но проблемо.

— Де ти підчепила цей вираз?

Індра не характерно для себе збентежилася.

— Гадки не маю, з якоїсь старої книги або кіно. Це хороший мовний зворот?

— Якщо тобі вже не п’ятнадцять, то ні.

— Спробую запам’ятати. А тепер розкажи, що сталося, якщо не хочеш викликати моїх ревнощів.

На цю пору вони вже стали такими хорошими приятелями, що могли обговорювати будь-яку тему цілком відверто. Вони навіть жартома оплакали повний брак романтичної зацікавленості одне в одному, хоч Індра якось раз видала: «Якби нас обох покинули на безлюдному астероїді без надії на порятунок, то ми б уже дійшли якоїсь згоди».

— Спершу скажи, хто вона така.

— Її звуть Аврора Маколі. Серед багатьох інших речей, вона президент Товариства творців анахронізмів. І якщо її Драко справив на тебе таке враження, то почекай ще, поки побачиш інші її, гм, творіння. Наприклад, Мобі Діка і повний зоопарк динозаврів, до яких матінка-природа ніколи не додумувалася.

«Це надто добре, щоб бути правдою, — подумав Пул. — Я ж найбільший анахронізм на планеті Земля».

Розділ 12. Розчарування

На ту пору він майже забув одну розмову з психологом Космічного управління.

— Вас не буде на Землі щонайменше три роки. Якщо хочете, я можу вживити вам нешкідливий імплант з анафродизіяком, якого вистачить на всю місію. Обіцяю, що після повернення ми дуже просто це виправимо.

— Дякую, не треба, — відповів Пул. Він спробував зберегти серйозний вираз обличчя і продовжив: — Думаю, що впораюся.

Однак після третього чи четвертого тижня він почав щось підозрювати, як і Дейв Боумен.

— Я теж помітив, — казав Дейв. — Б’юся у заклад, що лікарі додали щось до наших раціонів…

Хоч би що воно було, якщо взагалі існувало, останній термін його придатності давно минув. Дотепер Пул був надто заклопотаний для будь-яких емоційних переживань і ввічливо відхиляв щедрі пропозиції кількох молодих (і не дуже молодих) пані. Він не знав точно, чи приваблювала їх його статура, а чи слава. Можливо, то була не більш ніж проста цікавість до чоловіка, який — з того, що вони знали, — легко міг бути їхнім пращуром на відстані двадцяти чи тридцяти поколінь.

На Пулову втіху, ідента пані Маколі серед іншого містила інформацію, що вона наразі не має постійного кавалера, тож він зв’язався з нею, не гаючи часу. Не минуло й двадцяти чотирьох годин, як він уже сидів у пасажирському сідлі, приємно обійнявши її за талію. Він також зрозумів, на що можуть придатися авіаторські окуляри, бо Драко був чистий робот і легко розвивав швидкість сто кілометрів на годину. Пул сумнівався, що будь-які справжні дракони могли б з ним зрівнятися.

Він не здивувався, що мінливі пейзажі внизу ніби вирвалися прямо з легенд. Їм сердито помахав кулаком Алі Баба, коли вони обігнали його летючий килим, і прокричав: «Хіба ви не бачите, куди летите?». Втім, він, певно, сильно віддалився від Багдада, бо завислі в небі шпилі, над якими вони саме пролітали, бували тільки в Оксфорді.

Аврора підтвердила його здогадку й вказала вниз:

— Он той паб — заїзний двір, — у якому Льюїс і Толкін зустрічалися зі своїми друзями, Інклінгами. І поглянь на річку, на той човен, що випливає з-під мосту, бачиш двох дівчаток і священника в ньому?

— Так, — перекричав він легкий свист повітря, крізь яке шугав Драко. — Я так розумію, що одну з них звуть Алісою.

Аврора обернулася і всміхнулася йому через плече: вона здалася по-справжньому втішеною.

— Саме так: це точна репліка, створена на основі фотографій превелебного Доджсона. Я боялася, що ти не знатимеш. Так багато людей покинули читання скоро після твого часу.

Пул відчув теплу втіху.

«Гадаю, що пройшов ще одне випробування, — само­вдоволено привітав він себе. — Проїхати на Драко — це, мабуть, було перше. Цікаво, скільки їх ще? Може, буде двобій на мечах?

Але більше нічого не було, і на одвічне питання «До тебе чи до мене?» відповіддю була квартира Пула.

Наступного ранку він, знервований і засоромлений, зв’язався з професором Андерсоном.

— Усе йшло чудово, — горював він, — коли раптом вона вдарилася в істерику й відштовхнула мене. Я боявся, що якось зробив їй боляче, а тоді вона гукнула, щоб увімкнулося світло, бо ми були в темряві, і вискочила з ліжка. Гадаю, що я просто глипав на неї, як йолоп… — Він гірко засміявся. — На неї, безумовно, варто було витріщатися.

— Я в цьому впевнений. Продовжуйте.

— За кілька хвилин вона розслабилася й сказала дещо таке, що я ніколи не забуду.

Андерсон терпляче чекав, поки Пул збере сили.

— Вона сказала: «Мені дуже шкода, Френку. Ми мог­ли б чудово розважитися. Але я не знала, що тебе… скалічено».

Професор виглядав спантеличеним, але за мить це минулося.

— О… Розумію. Мені теж шкода, Френку, гадаю, що мав би тебе попередити. За тридцять років практики я бачив таке з пів десятка разів — кожного разу з поважної медичної причини, що явно не можна застосувати до тебе… Обрізання було дуже логічне в первісні часи — і навіть у твоєму столітті — як захист проти деяких неприємних або й фатальних хвороб у відсталих країнах з незадовільною гігієною. Але, крім цього, для нього не було жодного виправ­дання — і кілька аргументів проти, як ти щойно сам дізнався! Уперше оглянувши тебе, я перевірив записи й з’ясу­вав, що в середині двадцять першого століття траплялося стільки позовів про злочинну недбалість, що Медична асоціація Америки мусила це заборонити. Диспути між тогочасними лікарями дуже цікаві.

— Впевнений, що так і є, — пригнічено сказав Пул.

— У деяких країнах це продовжувалося ще одне століття, а тоді якийсь невідомий геній збагатив мову слоганом — даруй мені цю вульгарність — «Нас створив Бог, обрізання — це богохульство». Тож це більш чи менш поклало край таким практикам. Але якщо ти хочеш, можна влаштувати пересадку тканин — і це зовсім не буде новиною в медичній історії, можеш повірити.

— Не думаю, що воно мені треба. Боюся, що реготатиму за кожним разом.

— Оце правильно — ти вже почав долати стрес.

На деякий подив Пула, він усвідомив, що Андерсонів прогноз точний. Він навіть зрозумів, що вже сміється.

— Що таке, Френку?

— Та це Аврорине «Товариство творців анахронізмів». Я сподівався, що це підвищить мої шанси. Зав­жди мені так щастить — у мені знайшовся єдиний анахронізм, який вона не цінує.

Розділ 13. Чужинець у чужому часі

Індра виявила менше спочуття, ніж він сподівався: мабуть, врешті-решт, у їхніх стосунках таки було трохи сексуальної заздрості. І — що набагато серйозніше — те, що вони іронічно прозвали «Фіаско з драконом», призвело до їхньої першої справжньої сварки.

Усе почалося доволі невинно, коли Індра пожа­лілася:

— Мене завжди питають, чому я присвятила життя такому жахливому періодові в історії, і казати, що бували й гірші, — це не дуже задовільна відповідь.

— То