Читати книгу - "Подорож собаки"

– Я хочу сказати, що зі мною все було гаразд. І з тобою все було добре.

– Ну, а я хочу сказати, що твою матір заарештували й тебе теж заарештують, Ґлоріє. Закони тепер набагато суворіші. Не треба буквально відправляти свою дитину на лікарняне ліжко, щоб потрапити до в’язниці.

Ґлорія не зводила очей із Клеріті, яка важко дихала.

– Хіба що, – тихим голосом промовила Клеріті, – ти дозволиш мені залишити Моллі.

– Не знаю, про що ти.

– Я скажу судді, що збрехала тобі. Що запевняла тебе, нібито ходжу до школи, а насправді прогулювала. Скажу, що це була не твоя провина.

– Це й не була моя провина!

– Або можу розповісти, як ти постійно залишала мене заради своїх маленьких подорожей зі своїми бойфрендами. Це угода. Я залишаю Моллі й брешу судді. Якщо спробуєш змусити мене позбутися її – я все розповім.

– Ти така ж жахлива, як твій батько.

– Дідько, Ґлоріє. Це вже навіть не образливо. Надто часто ти мене цим діймала. То як хочеш, щоб я вчинила?

Ґлорія вийшла з кімнати. Клеріті наблизилася до мене й погладила, а я згорнулася на килимі й заснула. Коли я прокинулася, Ґлорії в будинку вже не було. Клеріті господарювала на кухні, тож я підвелася, позіхнувши, і пішла подивитися, що вона робить. У повітрі стояв смачний запах.

– Хочеш тостів, Моллі? – спитала мене Клеріті.

Її голос був сумний, та вона дала мені кілька тостів.

– Але тобі ніякого медового масла, – сказала вона. – Це їжа лише для людей.

Дівчина встала з-за столу, відкрила контейнер – і невдовзі повітря наповнилося принадним запахом нових тостів. Вона впустила кришку, і я почала ганяти її, дряпаючи кігтями гладеньку підлогу.

– Хочеш кришку? Гаразд, бався з нею.

Я полизала іграшку, яка зберігала дивовижний солодкий смак, але на ній не було чого їсти, потім пожувала її. Клеріті встала з-за столу й зробила ще тостів, а потім ще і ще, доки я щасливо жувала іграшку.

– Хліб закінчився, – сказала вона зрештою, кидаючи целофановий пакет у сміттєвий кошик, а тоді зробила ще тостів.

Вона штовхнула ногою іграшку, і та ковзнула по підлозі, а я стрибнула на неї зверху. Виявляється, якщо покласти на неї передні лапи, то можна ковзати, доки не вріжешся в стіну. Яка чудова гра!

– Більше немає. Ходімо, Моллі, – мовила Клеріті. Я почимчикувала за нею до спальні. – Хочеш спати на цій подушці? Моллі?

Клеріті погладила подушку, і я застрибнула на неї й затермосила її в зубах.

Однак дівчина не хотіла гратися. Вона лежала на спині з розплющеними очима. Я поклала голову їй на груди, і Клеріті погладила пальцями моє хутро. Але щось змінилося – вона була сумна. Я пригорнулася до неї, сподіваючись, що зможу витягнути її зі смутку, та коли вона застогнала, я зрозуміла, що зазнаю поразки, і спробувала лизнути її в обличчя, відчуваючи запах масла з тостом і той солодкуватий присмак, що вкривав іграшку, але вона відвернулася.

– О Боже, – тихо промовила вона.

Клеріті пішла до ванної, і я почула, як вона видає придушений звук, і внюхала запах солодких тостів. Вона знову блювала. Змила воду кілька разів, перш ніж устати й подивитися на свої зуби в дзеркало. Потім стала на маленьку коробку.

– Дев’яносто дев’ять і три, – простогнала вона. – Ненавиджу себе.

Я зрозуміла, що зневажаю ту коробку за її вплив на Клеріті.

– Ходімо спати, Моллі.

Клеріті не понесла мене в підвал, а дозволила спати на ліжку. Я так раділа, що покинула те місце й повернулася в її постіль, що, звісно ж, погано спала, але вона гладила мене, доки я не почала дрімати. Засинаючи, я перевернулась і скрутилася калачиком у неї під боком. Її любов сповнювала мене, а моя – її. Я не просто оберігала її з відданості – я любила Клеріті повно й цілковито, як тільки може собака любити людину. Ітан був моїм хлопчиком, але Клеріті була моєю дівчинкою.

Пізніше я прокинулася від розмови Ґлорії з якимось чоловіком на ґанку. Той сміявся, а тоді завелася та поїхала машина й брязнули парадні двері будинку. Клеріті досі спала. Коридором почулися кроки – мій досвід сидіння під сходами підказав, що це Ґлорія.

Двері в коридор були відчинені, і Ґлорія зупинилася в них, дивлячись на мене поверх ліжка. Її складні запахи лилися в кімнату. Я трохи помахала хвостом.

Більше вона нічого не робила: лише дивилася на мене із затемненого коридору.

Клеріті мала купу друзів, які приходили гратися зі мною, і потроху я збагнула, що звати її тепер Сі Джей. Люди можуть таке робити – давати всьому нові імена, хоч я й досі лишалася Моллі. Ґлорію звали «Ґлорія», а ще «ма-мо». Лише Ґлорія тепер називала Сі Джей Клеріті.

Бувало й навпаки: часом імена залишалися ті самі, а от люди змінювалися. Так, Ветеринаром, чиє друге ім’я було Доктор Деб, тепер був той, кого Сі Джей кликала «Доктор Марті». Він був такий же милий, як і Доктор Деб, але мав волосся між носом і губою й сильні руки, якими ніжно торкався мене.

Моїм улюбленцем серед усіх друзів Сі Джей став Трент, хлопець, який піклувався про мого брата. Трент був вищий за Сі Джей, мав темне волосся й завжди пахнув Роккі. Коли Трент приходив у гості, він зазвичай приводив мого брата, і ми вдвох гасали на задньому дворі, борюкаючись між собою. Ми гралися, доки не падали від виснаження, розтягнувшись на галявині. Часто я лежала, тяжко дихаючи, поверх Роккі й зі щирої приязні тримала його лапу в зубах.

Брат був гладкіший і вищий за мене, але зазвичай дозволяв притиснути себе до землі, коли мені хотілося. Здолавши його, я завжди помічала, що його темно-коричнева морда збігається за кольором із моїми лапами – сам він, однак, був світло-коричневого відтінку. Коли дні стали теплішими, я виявила, що можу вимірювати свій зріст, порівнюючи з Роккі – до речі, мій брат більше не був незграбним цуценям, як і я.

Роккі був цілковито відданий Тренту. Посеред гри він раптом усе кидав і біг до господаря, щоб його погладили. Я слідувала за ним, і Сі Джей гладила мене.

– Гадаєш, він шнауцер-пудель? – питала Сі Джей Трента. – Шнудель?

– Не думаю. Може, доберман-пудель, – казав Трент.

– Дудель? От чудак.

Я помахала хвостом, почувши улюблене прізвисько, і дружньо ткнулася носом у Сі Джей. Ітан називав мене Чудаком – це було особливе ім’я, що втілювало всю ту любов, яку може мати хлопчик до собаки. Почувши це слово від неї, я згадала про зв’язок між моїм хлопчиком і Сі Джей, моєю дівчинкою.

– Або якийсь різновид спанієля, – розмірковував Трент.

– Моллі, ти можеш бути шнудель, спудель, дудель, але не пудель, – мовила Сі Джей, обіймаючи мене й цілуючи в ніс. Я задоволено махала хвостом.

– Гей, поглянь-но. Роккі? Сидіти! Сидіти! – скомандував Трент. Роккі пильно глянув на Трента, сів і завмер. – Хороший собака!

– Я не навчаю Моллі жодних трюків, – сказала Сі Джей. – У мене в житті й без того наказів вистачає.

– Жартуєш? Собаки прагнуть роботи. Жити без неї не можуть. Так, Роккі? Хороший хлопчик, сидіти!

Що ж, я знала, що означає це слово. Цього разу, коли сів Роккі, я теж сіла.

– Диви, Моллі навчилася, спостерігаючи за Роккі! Ти така хороша собака, Моллі!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу