Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Ми з мамою таки маємо рацію — павуки і розсипана сіль приносять неприємності й невдачі. Ось ми зараз мовчимо і всі сердиті — хіба це не доказ?

Тільки тато думає інакше.

Всі кажуть: я винний, а я зовсім не винний. Що мені робити? Я ж справді не винний! Останнім часом у мене самі невдачі. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гірціг його прізвище. Дуже симпатична людина. Коли він зайшов до класу, я подумав собі: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал і сказав:

— Давайте знайомитись. Почнемо з кінця — так буде цікавіше. Хто Альфонс Ціттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав і не відповів. Я ж останній за алфавітом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав і сказав:

— Отже, першого нема.

Всі у класі скалили зуби. Мені стало жарко, на лобі виступив піт, але я так і не наважився встати. Бо тоді пан Гірціг сказав би:

— Ціттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналі, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцікавився після уроку:

— Ціттербаке, чому ти не обізвався? Чому ти викидаєш такі коники?

Я сказав:

— Просто не насмілився.

Наступного дня пан Гірціг запитав:

— А сьогодні Альфонс Ціттербаке є?

Я зніяковіло відповів:

— Тут!

Наш новий учитель не помітив, що вчора я теж був. Він ще не знав усіх в обличчя.

— А де ти був учора? — приязно запитав він.

Заїкаючись, я почав:

— Я…

Знову на лобі у мене виступив піт і, певно, я ще й почервонів.

Вчитель насупився:

— Ну, Ціттербаке, що сталося?

Я, нарешті, признався, бо перед цим добре все обдумав:

— Я був тут, пане Гірціг.

Вчителеве обличчя спохмурніло.

— Слухай, таких витівок у нашій школі не повинно бути. Вчитель — твій друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка від батьків?

— Нема, — відповів я. — Та й навіщо вона?

— Отже, прогуляв урок, — зробив висновок учитель. — Хочу сказати, що я в тобі розчарований.

Після занять він дав мені записку для мами. Я можу тільки здогадуватися, що в ній було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стіл. Мама прочитала і, мов підкошена, опустилася на стілець. Вона тільки сказала:

— Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

— Я не… — почав я знову, але чомусь не закінчив.

А мама сказала:

— Хлопче, будь правдивий. — І поклала мені на плечі руки. — Ти дуже м'який. Альфонсе, — продовжувала вона. — Спробуй стати справжнім мужчиною. Інколи ти буваєш занадто боязкий, і це тобі шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

— Альфонсе, піди краще купи щось. Набридло мені дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хліба і гірчиці. Я взяв кошик і пішов.

В магазині було людей — ніде яблуку впасти. Я ніяк не міг знайти кінця черги і крутився поміж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарешті знайшов кінець черги і перелічив свої гроші, то побачив, що не вистачає однієї марки. Я злякано обернувся і помітив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме підіймав із підлоги марку. Я глянув йому просто в вічі, а він кивнув і сказав:

— Тільки що впустив.

Я вийшов із черги, став у кутку і почав спостерігати за тим хлопцем. Він купив цукерок.

Продавщиця помітила мене, бо я все крутився у неї на очах, і раптом голосно сказала:

— Хлопче, щось ти довго крутишся біля вітрини з цукерками. Нічого не купуєш, а тільки шастаєш по магазину!

Всі подивились на мене й загомоніли, а дехто сказав:

— Так, так!

Я почервонів. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив із магазину і сховався за колонкою для афіш.

Той хлопець теж вийшов надвір. Він спокійнісінько ласував цукерками. Я пішов за ним назирці. Ось він зайшов у високий будинок і грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить і пішов до того будинку. Відчинив двері й налетів на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

— Ну, хлопчиську, — сказав він сердито, — нарешті я тебе здибав!

— У чому справа? — спитав я запинаючись.

— Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобі у мене виступив піт, і я відчув, що червонію. Я мовчав і тільки кусав собі губи.

Чолов'яга струсонув мене:

— Востаннє кажу тобі: зачиняй двері як слід! У цьому будинку живуть люди, які працюють вночі, а вдень хочуть спати. Розумієш?

Я кивнув.

— Тепер ще раз зачини двері, але тихенько, — сказав чолов'яга.

Я мусив ще і ще раз