Читати книгу - "Вбивці на борту, Гюнтер Проділ"

Еббот був визнаний винним у тому, що він залишив своє місце в машинному відділенні, нічого не зробив для рятування пасажирів, а, навпаки, втік з корабля. Він відбувся лише кількома місяцями ув'язнення. Більше того, незабаром касаційна інстанція виправдала обох через «брак доказів».

Проте їхня кар'єра скінчилася: морське міністерство позбавило обох офіцерських звань. Вармс пішов працювати докером і загинув під час другої світової війни, Еббот вмер через два роки після катастрофи від алкоголізму.

І лише третій підозрюваний, радист Роджерс, скористався з нещастя в чисто американський спосіб. Кілька тижнів він виступав на сцені нью-йоркського театру «Ріальто» з плутаними, але повними емоцій спогадами очевидця. Він одержав за це 10 000 доларів, а також здобув славу «героя «Моро Касл».

Втім, слава розвіялась, мов дим, того ж самого дня, коли газети перестали писати про «Моро Касл». Незабаром про жахливу катастрофу на морі забули всі, у тому числі й поліція: настали часи Аль-Капоне.

Минуло три з половиною роки. І от одного ранку, розгорнувши свої газети, читачі побачили жирні заголовки: «Пожежа на «Моро Касл» — справа рук Роджерса».

Що ж сталося? Невже перший радист вирішив признатися в давньому злочині?

Нічого подібного. Після дебюту на театральних підмостках Роджерс оселився в штаті Нью-Джерсі, в маленькому тихому містечку Байонна. "Незабаром він поступив у місцеву поліцію і, прослуживши рік постовим, був переведений на роботу до поліцейської радіостанції. І тут він несподівано зустрів свого давнього колегу — колишнього третього радиста Дойля. Однак тепер вони помінялися ролями: Дойль був безпосереднім начальником Роджерса. Така ситуація незабаром призвела до конфліктів між ними, а згодом — до відкритої ворожнечі. Крім того, в Дойля була своя точка зору на причини катастрофи, і під час однієї із сварок він назвав Роджерса вбивцею та палієм.

Через кілька днів після цього випадку Дойль знайшов у своєму службовому кабінеті пакет з листом, надрукованим на машинці. «Шановний колего, — стояло в листі,— будь ласка, відремонтуйте цей нехитрий прилад. Я знаю, ви розумієтесь на цьому. Буду вам дуже вдячний». З пакета Дойль витяг підігрівач води для акваріума. Не підозрюючи нічого, бо він справді був спеціалістом у цій галузі й неодноразово робив подібні послуги товаришам по службі, Дойль увімкнув прилад у мережу. Тієї ж миті стався вибух. Тяжкопоранений Дойль опинився в лікарні. Проте він відбувся щасливо: жодна з ран не була смертельною.

— Це зробив Роджерс, тільки він. У такий самий спосіб він підпалив «Моро Касл», — цими словами зустрів Дойль начальника кримінальної поліції капітана Мак-Грата.

Роджерса негайно заарештували, а його будинок ретельно обшукали. В маленькій майстерні поліція знайшла мідний дріт, спіралі і все інше, необхідне для виготовлення електроприладів.

Роджерс не визнавав себе винним. Він довів, що здавна займається виготовленням таких приладів і торгує ними; це, мовляв, відомо всім. Справді, так воно й було. Більше того, Роджерс висунув припущення, що «пекельна машина» призначалася не для Дойля, а для нього!

Незабаром у справу Роджерса втрутилося ФБР: воно почало шукати зв'язків між замахом на Дойля і пожежею на «Моро Касл». Розслідування тривало дев'ять місяців і день у день Роджерс твердив: «Якби я вчинив злочин на «Моро Касл», то заволодів би отими коштовностями і, звичайно, не став би працювати радистом у поліції». Слідчі заперечували йому — мовляв, він просто хотів перегодити кілька років, бо зараз продавати коштовності було б для нього надто небезпечно.

У листопаді 1938 року ФБР припинило розслідування й передало справу Роджерса до байоннського суду. Обвинувачення було побудоване виключно на побічних доказах. Роджерс тримався стійко й до останнього дня твердив, що замах був спрямований проти нього — мовляв, справжній палій вирішив розрахуватися з ним. Радиста все ж засудили до восьми років ув'язнення.

Чотири роки провів Роджерс у тюрмі, а потім його було звільнено Верховним судом Сполучених Штатів, який вирішив «задовольнити прохання злочинця». Найдивніша річ полягала тут у тому, що Роджерс про помилування не просив!

Через кілька місяців Роджерса призвали на військову службу, і до кінця війни він служив простим радистом на транспортному судні. В 1945 році Роджерс повернувся до Байонни, відкрив маленьку радіоремонтну майстерню і зажив життям дрібного буржуа. Знайомство він водив виключно з людьми, що недавно оселилися в Байонні: в очах старожилів він був і лишався вбивцею і палієм. Однак нікому не спадало на думку поцікавитися, чому ця людина, якщо вона справді є власником коштовностей вартістю в кілька мільйонів доларів, знову й знову повертається до Байонни замість того, щоб оселитися десь-інде й зажити в розкошах.

Серед небагатьох знайомих Роджерса були Уїльям Хаммель та його дочка Альма — сусіди колишнього радиста. Вони близько заприязнилися, і Роджерс навіть позичив у сусідів 7500 доларів на ремонт свого закладу.

Спливали роки, забувалося минуле… Але 20 червня 1953 року Байонна знову здригнулася: Хаммеля та його дочку знайшли мертвими в їхньому будинку. Під час обшуку поліція натрапила на магнітофонну стрічку, на якій була записана сварка між старим Хаммелем і Роджерсом: погрожуючи судом, Хаммель вимагав негайного повернення позики.

І знову Роджерс — на лаві підсудних. Знову вся Америка говорить про нього, як про «палія з «Моро Касл». Знову колишній радист не визнає себе винним, і знову його засуджують на підставі самих лише побічних доказів— тільки магнітофонна стрічка й біографія свідчать проти Роджерса.

Вирок — довічне ув'язнення. Проте до камери Роджерс так і не потрапляє: просто з лави підсудних його забирають до божевільні з діагнозом — повне виснаження нервової системи.

В лікарні в'язниці Трентон Роджерс пробув чотири роки. 10 січня 1958 року він умер. Та смерть колишнього радиста не поставила останньої крапки в цій історії.

12 вересня 1959 року у Венесуелі померла людина, яка перед смертю оголосила себе справжнім винуватцем катастрофи на «Моро Касл». Зізнання її, засвідчене нотаріусом, підписане ім'ям Керк Стівенсон, проте американський паспорт цієї людини був визнаний фальшивим. Містер Стівенсон пише про себе, що в ті далекі часи був