Читати книгу - "Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов"

Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла. Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу, тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, а весь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну з кришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж передню стінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягся назад, червоне світло погасло.

— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чи це щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… А взагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати: господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.

— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неї вигляд…

Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився, наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливо підніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала на шоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калве побачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падіння ліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійка розряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню на всю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, коли йому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся на ноги.

— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, і немалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…

Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходом повз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цього невесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:

— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…

Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.

Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якого розміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.

Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за його припущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правив за космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і для регенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встигли оглянути лише незначну частину супутника.

Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова й Раїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…

Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками. Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно був кільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки одні двері — ті, в які вони і ввійшли.

Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Тепер стало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.

Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руці тендітний прилад.

— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.

— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тут робити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемо марнувати часу. Все це колись з’ясується.

…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, що Сенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекають на них.

Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу. Ніяких нових слідів не з’явилось.

Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.

Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленій підлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.

Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лише там, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.

Двері не відчинились

Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — ніби чимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.

Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спроби відчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…

І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючи скафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить і зразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витраті кисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.

Вже не було рації стежити за секундною стрілкою,