Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Отак, – каже Люк, бере мій шалик «Денні та Джордж» і повільно закручує його навколо моєї шиї. – Цей шалик і жодних трусиків. Саме так, як мені подобається.
– Я вдягну трусики! – обурююсь я.
І це правда. Я почекаю, доки Люк піде, а відтак позичу в нього труси-боксери.
– То що там у тебе за угода, – квапливо питаю я, воліючи змінити тему. – Про щось дуже круте?
– Вона… досить масштабна, – мовить Люк, тримаючи дві шовкові краватки. – Яка з них щаслива?
– Червона, – кажу я, трохи подумавши, і спостерігаю, як він швидко та рвучко зав’язує її в себе на шиї. – Ну ж бо, скажи мені. Це велика риба?
Люк осміхається й хитає головою.
– Це «Натуест»? А, знаю, «Ллойд-Банк»!
– Скажімо просто… це щось, чого я дуже-дуже хочу, – зрештою відповідає Люк. – Щось, чого я завжди хотів. От… А ти що збираєшся сьогодні робити? – питає він уже іншим тоном. – З тобою все добре?
Тепер він змінює тему. Гадки не маю, чому він аж таку таємницю робить зі своєї роботи. Тобто… він що, не довіряє мені?
– Ти чула, що басейн сьогодні вранці закритий? – питає він.
– Чула, – кажу я, беручи рум’яна. – Але то пусте. Я запросто знайду, чим розважитися.
Западає тиша, я підводжу очі… і бачу Люка, що з сумнівом розглядає мене.
– Хочеш, я викличу таксі, щоб ти доїхала до крамниць? Тут недалечко до Бату.
– Ні, – обурююсь я. – Не хочу ні на який шопінг!
І це правда. Сьюз, дізнавшись, скільки коштують ці клементинові сандалі, стривожилася, що недосить сувора до мене, тож змусила мене заприсягтися нічого не купувати цими вихідними. Мені довелося перехреститись і поклястися… ну, власне, клементиновими сандалями. І я щосили намагатимуся додержати тієї клятви.
Адже Сьюз має цілковиту рацію. Якщо вона може прожити цілий тиждень, не заходячи до крамниць, то я точно витримаю сорок вісім годин.
– Візьмуся до чудових справ, до яких годиться братися за містом, – відповідаю я, закриваючи рум’яна.
– Наприклад…
– Наприклад, милуватимуся природою… А може, піду на ферму подивитись, як доять корів, або ще щось…
– Уявляю, – його губи здригаються, розтягаючись в усмішку.
– Що? – підозріливо питаю я. – Ти про що?
– Ти просто припрешся на ферму й запитаєш, чи можна тобі подоїти корів, еге ж?
– Я не казала, що я збираюся доїти корів, – відповідаю з гідністю. – Я сказала, що хочу подивитись на корів. І взагалі, я можу й не ходити на ферму, а податися розглядати місцеві цікавинки, – я беру з туалетного столика стосик листівок. – Наприклад… оцю виставку тракторів. Або… монастир святої Вініфред зі знаменитим «Бевінґтонським триптихом».
– Монастир, – повторює Люк, помовчавши.
– Так, монастир! – обурено зиркаю я на нього. – Чому б мені не сходити в монастир? Загалом, я дуже високодуховна особистість.
– Ну звісно ж, високодуховна, люба моя, – каже Люк, дивлячись на мене зі сміхом в очах. – Але, може, варто вдягти ще щось, крім футболки, перш ніж іти туди?..
– Це сукня, – кажу я, натягаючи її на сідниці. – І взагалі, духовність не має нічогісінько спільного з одягом. «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони».
Я зиркаю на Люка, задоволена собою.
– Що ж, маєш рацію, – всміхається Люк. – Добре, розважайся, – він цілує мене. – І мені справді шкода, що так вийшло.
– Та пусте, – відповідаю я, злегка штовхаючи його в груди. – Тільки зроби все, щоб твоя загадкова угода була цього варта.
Я чекаю від Люка сміху або принаймні усмішки, але він стримано мені киває, бере свій дипломат і прямує до дверей. Господи, як серйозно він іноді ставиться до справ.
Утім, я дійсно не проти провести ранок сама, бо давно вже таємно мрію поглянути на монастир зсередини. Тобто я знаю, що не ходжу до церкви кожного тижня, але мені здається очевидним, що є якась вища сила над нами, звичайними смертними, тому й читаю завжди свій гороскоп у «Дейлі Ворлд». А ще мені подобаються хорали, які лунають на заняттях з йоги, і всі ті гарненькі свічки та ладан. І Одрі Гепберн в «Історії черниці».
Узагалі, чесно кажучи, якусь частину моєї душі завжди вабила простота монастирського життя. Ніяких турбот, ніяких рішень, ніякої роботи. Лише співи та прогулянки. Весь день. Ну хіба ж не чудово?
Тож, нафарбувавшись і подивившись трохи індійський фільм із Трішею Крішнан, я спускаюся на рецепцію. Ще раз безрезультатно запитую про свій пакунок (чесне слово, я на них до суду подам) і викликаю таксі до монастиря святої Вініфред. Ми їдемо сільськими дорогами, я милуюся прекрасною природою і міркую, що ж за угода може бути в Люка. Що, в біса, за таємниче «щось, чого він завжди хотів»? Новий клієнт? Новий офіс? Може, розширення компанії?
Я морщу обличчя, намагаючись пригадати, чи останнім часом нічого такого до мене не долинало, й аж здригаюся, здумавши, як чула його телефонну розмову кілька тижнів тому. Він говорив про рекламну агенцію, і навіть тоді я здивувалася, чого б це.
Реклама. Може, річ саме в цьому. Можливо, він завжди таємно мріяв бути директором рекламної агенції чи чогось такого.
Господи, так. Це ж очевидно тепер, коли я міркую про це. Ось до чого ця вся угода. Він хоче зав’язати з піаром і почати робити рекламу.
І я можу теж бути в тих рекламах! Авжеж!
Ця думка мене так захоплює, що я мало не ковтаю жувальну гумку. Я можу з’явитися в рекламі! О, це буде так круто. Може, я знімусь у рекламі «Бакарді», де всі катаються на човні та водних лижах, сміються і чудово проводять час. Ну, я розумію, що там зазвичай показують моделей, але ж я запросто могла б потусуватися десь на задньому плані, хіба ні? Або стати за стерном човна. Боже, це ж надзвичайно. Ми полетимо на Барбадос чи ще кудись, а навколо буде спекотно, сонячно і гламурно… і скільки хочеш безплатного «Бакарді». Ми оселимось у якомусь пречудовому готелі… Звісно, мені треба буде купити нове бікіні… а краще два… і нові шльопанці…
– Монастир святої Вініфред, – каже таксист.
Здригнувшись, я повертаюся до реальності. Я не на Барбадосі, так? Я в якійсь довбаній дірі, серед Сомерсету.
Ми зупинилися поблизу будівлі медового кольору,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шопоголік на Мангеттені», після закриття браузера.