Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

— Гм!.. Так, либонь, буде найкраще. — Очі Ріваса мало не повипадали з орбіт, — здавалось, вони витанцьовували якийсь хвацький танок. — То, кажете, приїжджий? Так, напевне, ви приїжджий. Жвавий рух у нашому місті, чи не так? Тут слід їхати надзвичайно обережно.

Базікав він без упину і нібито зовсім не звертав уваги на те, чи слухаю я його.

— А поліція?.. Що, не було поліцаїв на Куатро-Камінос? Там же їх завжди повно. Поліцаї! Яка з них користь? — ремствував він. — Якщо зіткнешся з простим смертним, — обох за грати; коли ж зіткнешся з якимось цабе, — тебе за грати, а його на волю. Поліцаї! Тьху! Вони завше несправедливі. І у вас що, не було сутички з поліцією? І протокол про аварію не складено?

Рівас уже в'ївся мені в печінки. Він був такий огидний, що від нього буквально тхнуло смородом. До того ж він мав відразливу звичку під час розмови розмахувати руками, немов веслами в бурхливому морі.

Я востаннє затягнувся і загасив сигарету. А Рівас провадив далі:

— Ось так-то… сеньйоре Альфаро.

— Заберіть геть свої лапи з-перед моїх очей, — промовив я.

Він шанобливо всміхнувся, знову показавши свої гнилі зуби. Потім обернувся до хлоп'яка, котрий уже вернувся:

— Ну, Марсело, нарешті ти прийшов! А то сеньйорові…— він зиркнув на мене, — сеньйорові Альфаро вже набридло моє базікання.

Я взяв у хлопця пакет і залишив йому одне песо; потім запитав:

— Де я міг би переодягнутися?

Рівас із хвилину мовчав, замислившись, а тоді глипнув на хлоп'яка й гарикнув:

— Чого стовбичиш тут, неробо? Ану геть звідси!

Хлоп'як затремтів і вибіг з кав'ярні. Певно, він ставився до Ріваса з острахом, бо Рівас, видно з усього, був людина небезпечна.

Рівас зиркнув на мене, удаючи розгубленість.

— Ви… Так, ви маєте бажання переодягнутися. — І вогник в очах його згас. Ідея, яка щойно народилася в його голові, нарешті оформилася. — Гаразд, ходімте зі мною. Я пішов.

— Ось у цій кімнаті можете переодягатися.

Кімната виявилася спальнею. Вона була такою ж смердючою, як і весь заклад разом із самим Рівасом. Я хотів було замкнутися зсередини, але довелось вдовольнитися тим, що приставив до дверей стілець. Виклавши пістолет, документи і гроші на маленький столик, почав роздягатись. Коли вже кінчав одягання, Рівас ударом ноги розчахнув двері. Я сікнувся було до свого «люгера», та Рівас перепинив мене сталевим голосом:

— Я б не став цього робити на вашому місці, сеньйоре Apec.

Я позирнув на його маленький пістолет і перепитав:

— Apec?

Очі його рішуче блищали.

— Так, — відказав він, — коли я бачу в газеті чиєсь обличчя, вже ніколи не забуваю його.

Я знизав плечима і одягався далі. Рівас підійшов до столика і взяв мій гаманець.

— Такий уже я нещасливий, — побідкався йому, — мене переслідують люди з чудовою пам'яттю.

— Щодо мене, я й миті не завагався, — зізнався Рівас. — Тільки побачив вас, одразу й здогадався — хто ви.

— Чудово, сеньйоре фізіономіст, — насмішкувато мовив я. — Ну, то що?

Він стенув плечима.

— Особисто мене цікавить тільки це, — промовив він, помахуючи гаманцем.

— Ну й добре. Заберіть його собі!

— Я й не думав просити у вас на нього дозволу, — кинув він оком на гаманець, — та, однак, мені приємно, що ви такий доброзичливий.

Я нахилився і пов'язав у клунок своє старе вбрання.

— Що робити з цим? — спитав я, показуючи йому клунок.

Він удруге стенув плечима.

— Мене цікавлять тільки грошики, — відповів, знову помахуючи перед моїми очима гаманцем, і в якусь мить, — надзвичайно щасливу для мене, — повторив ту саму дурницю, що й раніше: пожадливо зосередив погляд на гаманці.

Я шпурнув у Ріваса клунок з одягом і стрибнув на нього. Постріл похмурою луною відгукнувся в маленькій кімнатці. Я крутонув йому зап'ясток, змусивши випустити з рук зброю. Очі його одразу втратили блиск, а погляд виказував панічний страх. Я розрядив його пістолет, висипавши всю обойму йому на живіт, він зігнувся і, пойнятий жахом, тулив обличчя руками. Потім я садонув його в щелепу. Рівас знепритомнів. Я сунув «люгер» у кишеню і прихопив свій гаманець.

— Так чи інакше, треба ж заплатити вам за послуги, — мовив я, кинувши на брудне простирадло ліжка десять песо, і вийшов, полишивши Ріваса качатися у власній блювотині.

При вході стояв хлоп'як і стурбовано позирав на мене.

— Це твій батько? — спитав я.

Він заперечливо захитав головою.

— Тоді радій! Візьми ось ці двадцять песо і пошукай собі іншу роботу; тут тобі не личить працювати.

Він обдарував мене вдячним поглядом і повернувся до прилавка. Я вийшов на вулицю. Вже сутеніло.

Китайський шиночок на вулиці Монте, куди я зайшов, був такий же брудний, як і Рівасова кав'ярня. Сьорбаючи якусь відразливу на смак бурду, яка йменувалася супом, проглянув газету, куплену по дорозі в кіоску. Одне повідомлення мене порадувало: Алісії вони вже дали спокій; але те, що я прочитав далі, мало не викликало в мене судому. Заголовок був такий: «Убивця Сусанни намагався позбутися коштовностей».

Далі було: «Сьогодні вранці невідомий намагався продати коштовності, вкрадені в будинку сеньйори Сусанни Діас де Арройо, торговцеві старожитностями сеньйору Віпьфредо Батлеру. Сеньйор Батлер, який відмовився придбати ці незаконно привласнені речі, дав поліції словесний опис, який збігся з портретом відомого авантюриста Хуглара Ареса, котрий, як гадають,