Читати книгу - "Фіолетові діти"

2.10.20… р. Субота.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили до туристичного бюро, вибирати тур по Японії. Запланували поїздку на початок листопада. І ще він купив мені каблучку. Але… не просив мене одружитися з ним. Мабуть, хотів… але злякався. Мені здається, він боїться втратити свою незалежність. Я трішки рознервувалася, а потім вирішила, що трохи поночую дома. Треба дати йому час.

Щоденник Альони мені майже нічого не прояснює, натомість ставить купу нових запитань. Хто такий цей таємничий Арсеній? Хто за нею стежив? І головне запитання — від чого вона наклала на себе руки? В щоденнику ні слова про те, що їй набридло життя. Вона була закохана, щаслива. До того ж самогубці не будують планів на майбутнє…

Отже, її вбили? Хто? Діти?

На сьогодні я призначила зустріч Майї Верболаз. Але вона не з’явилась у школі взагалі. Тому вирішую передзвонити її батькам. Слухавку бере батько:

— Професор Верболаз слухає!

— Доброго дня, Іване Григоровичу, — чемно вітаюся, трохи здивована таким офіційним «алло», що одразу поставило мене на щабель нижче, і теж пробую бути якомога офіційнішою: — Це вас зі школи турбують. Вашої дочки не було сьогодні на заняттях. Ви б не могли пояснити причину?

— Вибачте, з ким я розмовляю? — холодно уточнює батько Майї.

— З Дариною Миколаївною, шкільним психологом, — не менш холодно відповідаю. В слухавці пауза, професор кашляє, а потім хриплим голосом перепитує:

— Кх-х. Зі шкільним психологом? Вибачте, як ви кажете ваше прізвище?

— Рудь Дарина Миколаївна.

— Так, так… Кх-х, — знову кашляє Іван Григорович, трохи мовчить і, наче добираючи слова, веде далі,— Майя хворіє… На застуду.

— А коли Майя повернеться до навчання?

— Кх-х. Маємо надію, що з понеділка.

— Дякую… До побачення.

Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, сходами підіймається сусідка з третього поверху — огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу. Біля неї біжить гладкий сірий кіт, задерши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім помічає мене:

— Добрий день, Дариночко!

— Здрастуйте, — відповідаю і нарешті встромляю ключ до замка.

Вона дивиться на мене, і я бачу по вдоволеному і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому — в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється… Раптом я помічаю, що над її головою колишеться чорна тінь, схожа на безформну пляму, і повільно простягає до мене щупальця. Я кліпаю очима — тінь щезає. Примарилося… Мабуть, від різниці освітлення між вулицею і під’їздом…

— До побачення, — кажу сусідці якомога чемніше і, поки вона розтуляє рота, швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.

У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері зсередини. Сьогодні, як ніколи, гучно лунають мої кроки коридором. Порожньо.

На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта… Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель — через секунду такий, як був.

Нічого не змінити.

Нічого не дізнатись.

Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю — вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга… Щось неправильно в моєму житті… Щось не так у цьому світі…

І нема спасіння…

Нема виходу…

Я в лабіринті безглуздих дій…

Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла…

Незрозуміло. Боляче. Дивно. Дивні діти… Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слонячими дозами.

Я працюю серед сновид…

А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію — я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують, розколюють ізсередини…

Одна частина свідомості зазирає мені в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, у мій світ без правил і затишку… І щось ворушиться в душі, ніби спогад, і від цього така печаль… А друга волає від страху перед холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, тільки…

Тільки що?

Не знаю!

Не хочу знати!

Поверніть мені все назад!

Поверніть!

Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ! Я