Читати книгу - "Російські казки"

— Бувай, братику!

Свиснули, клацнули, побігли.

Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:

— Що?

— Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, — каже молодший, — а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!

Старший знай підсміюється.

— Ех, — каже, — братику Морозе — Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися — не відігріється.

— А як же шуба, та шапка, та чоботи?

— Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього — ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?

— Ет, братику Морозе — Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав — заморожу мужика, а вийшло — він нам’яв мені боки.

— Як так?

— Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться — ще й лається: «Такий, — каже, — сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько — не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я — швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся — скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, — кажу, — ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї — заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти — всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, — думаю собі, — лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг — виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.

— Отож-бо й воно!

Жив собі заможний купець із купчихою; торгував дорогими і знатними товарами і щороку їздив з ними по чужих державах.

Одного разу спорядив він корабель; став збиратися в дорогу і питає в дружини:

— Скажи, радосте моя, що тобі з чужих земель привезти на гостинець?

Відповіла купчиха:

— Я в тебе всім задоволена; всього в мене багато! А коли догодити й потішити хочеш, купи мені диво дивне, чудо небачене.

— Гаразд, коли знайду — куплю.

Поплив купець за тридев’ять земель, у тридесяте царство, пристав до великого, багатого міста, продав усі свої товари, а нові закупив, корабель навантажив; іде містом і думає: «Де б знайти диво дивне, чудо небачене?».

Трапився йому назустріч незнайомий дідок, питає його:

— Чого так задумався-зажурився, добрий молодцю?

— Як мені не журитися! — відповідає купець. — Шукаю я своїй дружині купити диво дивне, чудо небачене, та не знаю, де.

— Ех ти, давно б мені сказав! Ходімо зі мною; в мене є диво дивне, чудо небачене — гаразд, продам.

Пішли разом; дідок привів купця до свого дому і каже:

— Бачиш — он по двору в мене гусак ходить?

— Бачу!

— Так дивись, що з ним буде… Агов, гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці. Дідок узяв сковороду і знов наказує:

— Агов, гусаче, лягай на сковороду! Гусак ліг на сковороду; дідок поставив її в піч, засмажив гусака, витяг і поставив на стіл.

— Ну, купцю, добрий молодцю! Сідай, закусимо; тільки кісток під стіл не кидай, усі в одну купу збирай.

От вони за стіл сіли та удвох цілого гусака з’їли.

Дідок узяв обгризені кістки, загорнув у скатерть, кинув на долівку і мовив:

— Гусаче! Встань, стрепенися і йди надвір.

Гусак устав, стрепенувся і пішов надвір, наче й у печі не бував!

— Справді, господарю, в тебе диво дивне, чудо небачене! — сказав купець, став торгувати в нього гусака і виторгував за великі гроші. Узяв із собою гусака на корабель і поплив у свою землю.

Приїхав додому, привітався з дружиною, віддав їй гусака і розповів, що з тією птицею хоч щодня не куповану смаженину їж! Засмаж її — вона знову оживе!

Наступного дня купець пішов до крамниць, а до купчихи коханець прибіг. Такому гостю, другові сердечному, вона ой-як рада! Надумала пригостити його смаженим гусаком, висунулась у вікно і крикнула:

— Гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці.

— Гусаче, лягай на сковороду!

Гусак не слухає, не йде на сковороду; купчиха розсердилась і вдарила його сковороднем — і тієї ж миті одним кінцем сковородень пристав до гусака, а іншим до купецької дружини, і так міцно пристав, що не відірвеш!

— Ой, милий мій, миленький, — закричала купчиха, — відірви мене від сковородня, певно, цей клятий гусак зачарований!

Коханець обхопив купчиху обома руками,